Марина відійшла до вікна й набрала номер по пам’яті. Артем Корнєєв — її безпосередній командир, людина, якій вона довіряла беззастережно. Він знав її сильною, злою, пораненою, виснаженою, але ніколи — приниженою. Від цієї думки всередині кольнуло роздратування.
Гудки тяглися надто довго. Перший. Другий. Третій.
— Корнєєв слухає, — нарешті пролунав низький голос.
— Артеме, це я.
На коротку мить їй самій здалося, що голос чужий.
— Мене пограбували в парку. Потрібна допомога.
На тому кінці зависла тиша. Усього кілька секунд, але в них умістилося багато. Потім голос Артема став жорстким і зібраним.
— Де ти? Поранена? Лікар потрібен?
— Кафе біля головного входу. Удар по голові, забої, розсічення біля губи. Нічого критичного. Їх було троє. На мотоциклах. Поїхали приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Забрали телефон, гроші, ланцюжок.
Артем не став ставити зайвих запитань.
— Залишайся там. Я зберу хлопців. Скоро будемо. Якщо щось зміниться, дзвони з цього номера ще раз.
Марина повернула телефон дівчині.
— Дякую. За мною приїдуть.
Та кивнула, потім обережно спитала:
— Може, кави? За рахунок закладу. Ви маєте такий вигляд, ніби вона вам справді потрібна.
Марина хотіла відмовитися з гордості, але втома й біль виявилися чеснішими.
— Дякую. Буду вдячна.
Вона сіла біля вікна. Дівчина принесла міцну каву й круасан.
— Їжте теж, — сказала вона ніяково. — Після такого треба сили відновити.
Марина не сперечалася. Кава обпекла язик, але це було навіть добре: різке тепло допомагало повернутися в тіло. Круасан вона з’їла майже машинально і лише тоді зрозуміла, що після тренування й удару справді голодна.
Поки вона чекала, розум уже працював звично. Троє. Діяли злагоджено. Місце вибрали заздалегідь або добре знали парк. Лідер назвався Русланом — або дурний, або надто впевнений у безкарності. Стас бив ззаду важким предметом. Худий — Аркадій, якщо вона правильно розчула ім’я, — займався сумкою й здобиччю. Мотоцикли старі, один із подряпиною на баку, другий із несправним глушником. Можливо, крадені. Відходили швидко, але не панікували.
Це була не випадкова витівка. Це була схема.
Темний позашляховик зупинився біля кафе менш ніж за годину. З нього вийшли четверо. Першим — Артем Корнєєв, високий чоловік трохи за сорок, із коротко підстриженим сивуватим волоссям і обличчям людини, яка надто давно звикла ховати емоції під дисципліною. За ним — Денис Воронцов, широкоплечий кремезень із квадратною щелепою й руками, схожими на молоти. У підрозділі його поважали не лише за силу, а й за рідкісний спокій у найбрудніших ситуаціях.
Третьою зайшла Лідія Соколова. На перший погляд — тендітна жінка з довгою світлою косою й уважними очима. Але за м’якою зовнішністю ховався один із найкращих фахівців із технічної розвідки, людина, здатна знайти цифровий слід там, де інші бачили порожнечу. Останнім був Кирило Сафонов — молодий спостерігач і снайпер, мовчазний до крижаної нерухомості.
Вони були не просто колегами. Це була друга родина Марини. Люди, з якими вона ділила ризик, тишу перед операцією, втому після повернення і той особливий вид довіри, який не виникає в кабінетах.
Артем сів навпроти…
