Богдан зніяковів, відвів очі й звично махнув рукою. Він не вважав свій вчинок чимось особливим і не вмів приймати похвалу.
— Ми тільки привезли його, — тихо відповів чоловік. — Головне, що малий виборсався. Решту зробили ви.
Рудика обережно посадили в переноску. Цього разу він уже не лежав без руху, а насторожено прислухався до голосів і стежив за тим, що відбувається, яскравими очима. Богдан і Остап стояли поруч, доки автомобіль реабілітаційного центру не повіз лисеня з клініки.
У центрі Рудик провів ще кілька місяців. Він ріс, набирався сил і поступово вчився бути справжнім диким лисом. Життя в умовах, наближених до природних, мало підготувати його до того дня, коли поруч більше не буде ні лікарів, ні волонтерів, ні людей, готових принести їжу й захистити від небезпеки.
Нарешті настав весняний ранок, коли Рудика вирішили випустити на волю. Ліс уже прокинувся після холодів: на гілках з’явилася молода зелень, а повітря наповнилося пташиними голосами. Переноску поставили на землю й відчинили. Кілька митей усередині нічого не відбувалося.
Потім показалася гостра руда мордочка. Лис обережно вийшов назовні, зупинився й уважно озирнувся. Його вуха насторожилися, вловлюючи незнайомі звуки, тіло напружилося, а лапи ніби перевіряли м’яку землю. Він іще раз подивився перед собою, після чого раптом зірвався з місця…
