Рудик швидко добіг до дерев. На мить між стовбурами майнув його пухнастий хвіст, яскравий на тлі весняної зелені, а потім лис зник у хащах. Ніхто не став кликати його назад. Саме заради цієї миті його лікували, ростили й готували до самостійного життя.
Богдан, Остап і працівники клініки розуміли, що, найімовірніше, більше ніколи не побачать свого незвичайного підопічного. Від цієї думки було трохи сумно, але разом із сумом залишалося спокійне тепло. Рудик був там, де й мав бути, а отже, всі зусилля виявилися недаремними.
Будівельний майданчик на околиці міста й далі гудів, як і раніше. Екскаватори піднімали землю, метал дзвенів, вітер знову розносив між матеріалами пил. Але для людей, які знали історію Рудика, це місце вже назавжди було пов’язане не лише з важкою працею. Саме тут серед битої цегли одного разу помітили слабкий рух і простягнули руки до істоти, яка майже втратила надію на порятунок.
Десь у лісі тепер бігав молодий рудий лис. Він уже не нагадував безформний брудний клубок, який Богдан обережно підіймав із холодної землі. Щільна глиняна кірка залишилася в минулому, як і стіни клініки, вольєр і переноска. Попереду в Рудика було вільне життя, що стало можливим завдяки тому, що пізнього осіннього вечора кілька втомлених робітників не пройшли повз.
