Минали тижні. Рудик міцнів, ставав спритнішим і дедалі наполегливіше виявляв свій характер. Він охоче ганявся за іграшковими м’ячами, різко змінював напрямок і подовгу стежив за предметами, які привертали його увагу. Особливо лисеняті подобалося тягти шкарпетки працівників і ховати їх так спритно, що пропажу знаходили далеко не одразу.
Персонал звик до його витівок, але розумів: що самостійнішим ставав Рудик, то ближчим було прощання. Справжнє життя чекало на нього не за склом, а в лісі, де доведеться покладатися на себе.
Одного разу з реабілітаційного центру повідомили, що для Рудика підготовлено місце і він готовий перейти до наступного етапу. Там йому належало жити в напівдиких умовах, учитися полювати й уникати небезпек. Новина була очікуваною і радісною, але в клініці після неї стало незвично тихо. За тижні лікування всі встигли прив’язатися до рудого бешкетника.
У день від’їзду Богдан і Остап знову приїхали до клініки. Вони зупинилися біля вольєра й якийсь час просто спостерігали, як Рудик носиться по траві. Перед ними був сильний, рухливий молодий лис, зовсім не схожий на нерухомий клубок, знайдений осіннього вечора біля битої цегли.
Богдан дивився на нього мовчки. У пам’яті спливали дорога до селища, вага брудного згортка на колінах і ледь чутне дихання під краями робочої куртки. Тепер Рудик рухався так швидко, що за ним важко було встежити. Ця зміна здавалася майже неймовірною.
Марина вийшла до чоловіків, тримаючи теку з документами. Вона теж подивилася в бік вольєра, а потім повернулася до робітників.
— Ви тоді встигли вчасно, — сказала лікарка. — Якби пройшли повз або вирішили зачекати до ранку, Рудика вже не було б серед живих. Ви справді врятували йому життя…
