Час у процедурній ніби втратив звичний хід. Стрілка годинника рухалася, але очікування лишалося нерухомим, густим, майже відчутним на дотик. Кожна дія лікарів здавалася важливою: як укривають Марусю, як перевіряють дихання, як обережно масажують закляклі лапи, як стежать за показниками.
Господарі мовчали. Іноді один із них робив крок уперед, але тут же зупинявся, боячись завадити. Вони дивилися на Марусю й не впізнавали її. У цій слабкій кішці важко було побачити ту вперту красуню, яка вдома вибирала собі найтепліше місце й велично ігнорувала заборони.
Але поступово з’явилися перші ознаки, за які можна було вхопитися. Лапа ледь помітно здригнулася. Потім дихання стало рівнішим. Згодом тіло перестало здаватися зовсім безживним. Лікарі не квапилися з висновками, однак їхні рухи стали трохи спокійнішими, і це давало господарям обережну надію.
Нарешті Маруся розплющила очі. Погляд був каламутним, втомленим, ніби вона поверталася здалеку й іще не розуміла, де перебуває. Потім із її грудей вирвався слабкий, нерівний звук, схожий на хрипке муркотіння. Він був ледь чутний, але для господарів пролунав як справжнє диво…
