Тіло слабшало просто на очах.
Чекати було не можна.
Йому терміново потрібен був ветеринар і протиотрута.
Чоловіка вдома не було.
У той момент Олеся залишилася сама: з донькою, що плакала, з отруєним псом і з усвідомленням, що собака, якого вона щойно вважала загрозою, врятував її дитині життя.
Вона діяла майже без думок.
Спочатку перенесла Соломію до хати, влаштувала її в безпечному місці й ще раз переконалася, що дівчинка не поранена.
Потім повернулася до Вихора.
Велике тіло здавалося непідйомним, особливо тепер, коли отрута позбавляла його сил.
Олеся обхопила його як змогла, потягла, збилася, знову змінила хватку.
Пес тихо заскавчав, але не пручався.
Вона тягла його до машини, спотикаючись і шепочучи безладні слова.
Чи то йому, чи то собі.
Аби тільки не дати паніці остаточно захлиснути.
Нарешті їй вдалося вкласти Вихора в багажне відділення.
Соломія була пристебнута в салоні, позаду чулося важке, хрипке дихання пса.
Дорога до клініки залишилася в пам’яті Олесі як один довгий обрив.
Пізніше вона зізнавалася, що майже не помічала ані знаків, ані світлофорів.
Вона казала, що навіть не зупинилася на червоне світло, бо в голові билася лише одна думка: встигнути.
У клініці їх прийняли без зволікань.
Лікар оглянув лапу, вислухав плутані слова Олесі й одразу звелів готувати протиотруту.
Вихорові ввели ліки.
Олеся стояла поруч із Соломією на руках і намагалася з обличчя ветеринара зрозуміти, чи є надія.
Він відповідав обережно…
