Потім спокій змінився, хоча ніщо явно його не порушило.
Не було вереску, плачу чи різкого гавкоту.
Просто всередині в Олесі раптом усе стиснулося, ніби хтось без слів змусив її підвести голову.
Вона вимкнула воду, квапливо витерла руки об рушник і визирнула надвір.
Вихор стояв біля Соломії, увесь напнутий, мов струна.
Голова опущена. Корпус витягнутий. Погляд уп’явся в траву поруч із дівчинкою.
Та в першу мить Олеся побачила лише, як він штовхнув дитину мордою.
Соломія хитнулася, ображено завмерла й знову потягнулася до іграшки.
Пес повторив поштовх різкіше.
— Вихоре! — крикнула Олеся, і власний голос пролунав для неї чужим і хрипким.
Він не послухався.
Навпаки, ривком ухопив підгузок зубами й потягнув Соломію вбік.
За одну секунду в пам’яті Олесі спалахнули всі розмови з чоловіком, усі попередження, усі сумніви, які вона сама намагалася вгамувати.
Перед нею був уже не врятований пес, якому вона хотіла допомогти.
Перед нею була величезна небезпека, що нависла над її дитиною.
Жах був таким сильним, що ноги на мить перестали слухатися.
Вихор діяв швидко.
Він міцніше зачепив тканину, різко відтягнув малечу й наступним рухом відкинув її далі по траві.
Соломія покотилася вбік і заплакала голосно, перелякано, захлинаючись повітрям.
Цей плач прорізав Олесю наскрізь.
Вона кинулася до доньки, підхопила її, притиснула до грудей і стала оглядати з квапливою, майже сліпою ретельністю.
Обличчя. Руки. Ноги. Спина. Живіт…
