Та Вихор дивував її витримкою.
Він не гарчав, не смикався, не відповідав роздратуванням на дитячу безцеремонність.
Якщо йому ставало не по собі, він просто вставав і відходив, даючи зрозуміти межу без загрози.
День за днем страх у домі ставав тихішим.
Чоловік і далі спостерігав за псом уважніше, ніж хотів би визнати.
Та в його погляді вже не було колишньої жорсткої настороженості.
Олеся помічала, що поруч із Соломією Вихор ніби змінюється.
Ставить лапи м’якше. Повертається повільніше. Терпляче чекає, поки дівчинка відволічеться.
Іноді він лягав біля дитячого килимка й просто дивився на неї, не вимагаючи уваги.
У такі моменти Олесі здавалося, що їхнє сміливе рішення все-таки було правильним.
Той день почався цілком звично.
Соломія прокинулася в доброму настрої.
Сонце лягало на подвір’я світлими плямами, трава була м’якою й теплою.
Олеся винесла іграшки, посадила доньку там, де місце здавалося безпечним, і залишила кухонні двері навстіж.
Їй треба було лише домити посуд.
Кілька разів вона оберталася й бачила одну й ту саму мирну картину.
Дитина грається. Собака неподалік. Навколо тихо…
