Валентина та Степан сказали трьом дітям, що залишилися без житла, а потім вирушили до них із валізою та сіткою

Наприкінці квітня сніг зійшов, земля встигла підсохнути, і на дачу вирушили всі разом. Мишко був удома між робочими поїздками й поїхав із дружиною, дочкою та батьками.

Дощаний будинок із пічкою стояв на колишньому місці. Степан сам його будував, кожну колоду пам’ятав. На ґанку колись фотографували трьох дітей. У сараї порожнів куток без мотоблока; яблуні зберегли осінню побілку.

Суботній світанок застав Валентину вже пробудженою. У будинку було холодно: піч за ніч устигла охолонути. Вона накинула Степанову ватянку й вийшла на ґанок. Білим туманом затягло город; яблуні немов занурилися по коліна в молоко. Пахло вологою землею й димом сусідської лазні, за річкою перегукувалися журавлі.

Степан уже працював біля дальньої грядки. Виднілася його спина в старому светрі, чулося, як лопата входить у землю. Копав повільно, з перепочинками, вручну: іншого знаряддя в нього не було. Позаду Валентини, на кухні, Лариса гриміла чайником і розпалювала піч. Таня спала на лежанці під двома ковдрами. З-під них виглядав шарф, що за зиму доріс до пів метра, але досі залишався недов’язаним. Мишко спав на веранді.

Спершу долинув звук мотора. Потім із дороги на ґрунтівку звернув сірий позашляховик і зупинився біля хвіртки. Ремені утримували в причепі зелений мотоблок.

Руслан приїхав без Жанни, у робочій куртці й гумових чоботях. Вийшовши, затримався біля машини, підійшов до хвіртки, але далі не рушив. Дзвіночка на стовпі не зачепив, засувки не відсунув. Дивився на будинок, на дим із труби й батька з лопатою в кінці городу. Руки були опущені. Так вони зі Степаном восени чекали біля його воріт, не знаючи, чи впустять їх.

Валентина зійшла на мокру стежку. Син мовчки дивився, як вона підходить. Обличчя його було втомлене й постаріле, під очима залягли темні кола. Вона відсунула засувку й розчахнула хвіртку аж до паркану, залишаючи місце для причепа.

— Мастило замінив, — хрипко сказав Руслан. — Нове залив. І свічку поміняв. Перевіряв, мамо, заводиться.

Валентина кивнула.

— Заходь. Скоро чай питимемо, Лариса вже пічку розпалила.

З ременями Руслан порався довго, немов навмисне зволікав. Степан залишив лопату й пішов через город, накульгуючи. Підійшовши, подивився спершу на мотоблок, потім на сина.

— Перевірю.

Руслан ковтнув слину.

— Тату, я…

— Потім, — зупинив його Степан. — Давай спершу заведемо.

Удвох вони впоралися з третьої спроби. Мотоблок кахикнув, заторохтів і запрацював.

Шум розбудив Мишка; у самій майці він пройшов із веранди на ґанок. Слідом із будинку вискочила Таня: у шкарпетках, із курткою поверх піжами. Помітивши Руслана, зупинилася — не відразу його впізнала.

— А хто це приїхав?

— Дядько Руслан, — рівно відповіла з ґанку Лариса. — Татів брат.

Таня подумала.

— Який на фотографії? У панамці, але не тато?

— Той самий.

Вона підійшла до мотоблока й підвела очі на Руслана, як восени дивилася на дідуся.

— Він у тебе заводиться?

— Заводиться, — відповів Руслан і вперше за ранок усміхнувся. — Показати тобі як?

Валентина повернулася до хати й поставила на стіл ще одну чашку. Потім подумала і зняла з полиці стару сітчасту авоську з мотузкою на ручках. До неї поклала останні дві банки торішнього брусничного варення. Одну Русланові. Другу Наталі — та обіцяла приїхати в травні.

Над яблунями піднялося сонце, туман потроху розвіювався. Валентина знову вийшла на ґанок. Хвіртка лишалася розчахнутою аж до паркану. Зачиняти її вона не пішла.