Життя без прикрасЩе задовго до того студентського пікніка її доля здавалася вирішеною. Батьки, обоє інженери, до медицини стосунку не мали, але твердо вважали: хоча б один медпрацівник у сім’ї необхідний.
— Настуню, бути лікарем — велика честь, — казав батько, людина старого гарту.
Умовляти її не доводилося. Скільки Настя себе пам’ятала, їй хотілося допомагати — часом аж до болісної потреби бути потрібною, когось рятувати. У дворі вона спокійно бинтувала хлопчакам розбиті коліна, майструвала шини з гілочок для травмованих собачих лап. Поки подружки гралися в дочки-матері, її плюшевий ведмідь отримував уколи простою водою зі шприца без голки. Медичний коледж став продовженням цього життя, долею, яку не довелося обирати.
На пікніку святкували закінчення навчального курсу. У пам’яті збереглися гітара, сміх, дим багаття, дешеве вино в пластикових стаканчиках. І Віктор Нагірний — високий, світловолосий, із чарівною голлівудською усмішкою, перед якою неможливо було встояти. У його гострому розумі завжди відчувалася насмішка.
Вітя, принц попереднього потоку, згодом так і не став працювати в медицині, пішов у торгівлю. Сім’я в нього вважалася хорошою: батько, Степан Федорович, тоді ще тримався на плаву зі своєю невеликою, прибутковою справою. Вітенько звик бути в центрі компанії, серед найвродливіших дівчат. Настя ж залишалася сірою мишкою — тихою відмінницею з конспектами, старанною, безвідмовною. Зустрічаючи його на дискотеках чи виїздах на природу, милувалася здалеку.
Хтось перебирав на гітарі простеньку мелодію, веселощі були в розпалі, коли Віктор раптом схопився за горло.
— Ой… Щось мені зле, — вимовив він дивним сиплим голосом.
Ще секунда — і він почав задихатися. Сміх урвався.
— Вітю, вдавився, чи що? — запитав один із хлопців.
Відповісти Віктор не зміг. Обличчя вкрилося багряними плямами, розпухлі губи стали схожими на безформні подушки. Він намагався вдихнути, але замість вдиху виривався свистячий хрип. Дівчата заверещали, хлопці розгублено заходилися плескати його по спині.
— Води йому! Він же задихається! Швидку викликайте, мерщій!
Тільки тиха Настя не піддалася паніці. Заняття з муляжами, навчальні завдання немов миттю перемкнули її в режим медсестри. На траві, біля стаканчика з чаєм, вона побачила розчавлену осу. Набряк. Плями, задуха — картина була знайомою.
— Анафілаксія! — несподівано голосно й твердо сказала вона, перекрикуючи вереск. — У нього набряк! У когось є ліки? Мерщій!
Чекати відповіді вона не стала. З першого курсу маленька потерта аптечка завжди лежала в її бувалій сумці; носити її стало непорушним правилом. Настя ривком розстебнула блискавку й підскочила до Віктора, який уже осідав на траву, закочуючи очі.
— Вітю, розтули рота! — Вона взяла його за підборіддя. — Це сильний антигістамінний засіб. Ковтай, швидше!
Вона поклала йому до рота дві таблетки.
— Треба запити! — сказала Настя.
— Води немає! — озвався хтось.
Настя тут-таки піднесла до його губ склянку з чаєм, наполегливо змушуючи ковтнути.
— Швидку викликали! — крикнув чоловік із телефоном.
— Вітю, чуєш мене? Дихай. Дихай!
Вона тримала його, не відводячи погляду, ніби намагалася передати йому власну волю. Медики з’явилися через п’ятнадцять хвилин. Набряк на той час потроху спадав; дихання залишалося важким, свистячим, але повітря вже проходило. Лікар оглянув Віктора, зробив укол.
— Ще п’ять хвилин — і ми б його не врятували. Ларингоспазм. Хто йому дав антигістамінний засіб? Думаю, тепер без госпіталізації обійдемося.
Усі мовчки вказали на Настю. Та тремтіла після пережитого й відтирала з рук землю та липкий чай.
Надвечір Віктор, іще блідий, але із сяйливими очима, відшукав її біля багаття. Дівчата, що щебетали навколо нього, розступилися. Він сів поруч із Настею, узяв її руку у свою — теплу, сильну.
— Ти мій ангел-охоронець, — прошепотів він.
Вона пропала. Так тихі дівчатка закохуються в принців, яких урятували: безоглядно, назавжди.
У Віктора вдома її зустріли в багнети. За сімейною вечерею Степан Федорович розглядав скромну сукню Насті так, наче перед ним була прислуга. Розкіш, до якої він звик, стрімко вислизала: нескінченні інтрижки, невдалі вкладення й любов до красивого життя розоряли його.
— Медсестра, отже… — протягнув він. — Ну що ж, Вікторе. А я сподівався, що дружину ти вибереш із нашого кола.
— Тату, вона врятувала мені життя! — гаряче заперечив Вітя, усе ще по вуха закоханий.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.