Життя без прикрасДавай краще зберемо нашого карапуза й підемо гуляти. Морозива поїмо. Мир?» Промайнули три щасливі роки. Родина Митрофанових жила душа в душу.
Русланчик підріс і пішов до дитячого садка. Чоловік здійснив давню мрію дружини — подарував їй ключі від новенького автомобіля. Тепер колишня таксистка час від часу виїжджала на трасу просто покататися. Водіння, як і раніше, приносило їй величезне задоволення. Маргарита набула життєвої мудрості й усвідомила, що шлюб — це щоденна праця.
Вона боготворила чоловіка за його вірність, щедрість і безмежну турботу. Думка про те, що вона могла відмовитися від цього шлюбу, здавалася їй безглуздою. Настав суворий лютий із морозами й заметілями. Русланчик почав часто хворіти, пропускаючи садок. І тут главу родини осяяло.
— Рідна, а давай махнемо до теплого моря? Що нам заважає? І хлопця оздоровимо, і самі кісточки погріємо на сонечку… Як тобі така ідея? Маргарита заверещала від захвату. — Обома руками за!
Я ж ніколи не бувала за кордоном. Усе життя мріяла. Ти в мене найкращий! Малюк, ми летимо на море! Радієш? Карапуз весело заплескав у долоні, і почалися радісні збори. Для вибору путівки подружжя вирушило до найближчого турагентства.
Дівчина за стійкою розпливлася в професійній усмішці, запропонувала каву й защебетала: — Безмежно раді бачити вас у нашому агентстві. Пройдіть, будь ласка, до третього віконця. Вас обслужить наш менеджер Єгор. Пара опустилася в зручні крісла, мама взяла сина на руки, і до них підійшов співробітник.
Клієнтка машинально привіталася й не відразу збагнула, чому той застиг як укопаний. Придивившись, вона обімліла: перед нею стояв її колишній наречений Єгор. Виходить, за минулі роки він так і не просунувся кар’єрними сходами, лишившись рядовим клерком. У пам’яті спливла сцена їхнього розставання, і дівчина вирішила відплатити йому тією ж монетою. Начепивши маску цілковитої байдужості, вона як ні в чому не бувало спитала: — Добрий день!
Ми з чоловіком і сином плануємо вибрати сімейний тур до океану. Що можете нам запропонувати? Колишній наречений ледве тримав себе в руках. Він збивано пояснював, плутався в словах і не міг зв’язати двох речень. У його мозку пульсувала єдина думка.
Невже ця розкішна жінка — та сама простенька офіціантка Рита? Бути такого не може! Виглядає як королева, очей не відвести. Чоловік, судячи з усього, птах високого польоту. А хлопчик же як на мене схожий. Стоп!
Вона ж була при надії, коли я її кинув. А що, як це мій син? Крізь рій думок прорвався невдоволений голос Іллі: — Шановний, ви взагалі вникаєте в суть? Я вам уже біту годину пояснюю, куди ми хочемо полетіти, а ви витаєте в хмарах і мугикаєте. Мабуть, ми підемо до сусідньої контори, мене таке обслуговування зовсім не влаштовує.
Але приголомшений менеджер пропустив це повз вуха. Він проковтнув клубок у горлі й наважився: — Марго, ти що, не впізнала мене? Це ж я, Єгор. — Скажи чесно, це моя дитина? Як його звати? Чоловік здивовано звів брову й відрізав жорстким тоном:
— Це мій син, Руслан Ілліч Митрофанов. — Ще запитання є? Ви явно не при собі. Дорога, ходімо звідси. Тільки час марно згаяли. Якийсь божевільний.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.