Двір завмер. Навіть Вихор перестав дихати чутно. Капітан подивився на нагороду, потім на Орину. Він, видно, теж знав, що таке війна, бо відвів очі першим.
— На який строк лишаєш? — спитав він уже тихіше.
— До холодів. Я за них ручаюся. Якщо з їхньої вини в селі хоч жердина пропаде, сама приведу.
Лебеденко важко зітхнув.
— Пиши, Якиме. Перевірку проведено, порушень не виявлено. Особи зайняті ремонтними роботами в приватному господарстві. Але дивись, Кравчук. Крок убік — не прикрию.
За десять хвилин машина розвернулася й покотила геть, лишивши пил і розчаровані обличчя за сусідськими фіранками. Орина стояла біля воріт, поки шум мотора не розчинився за поворотом. Ноги в неї тремтіли, і вона злилася на цю слабкість.
— Дякую, — тихо сказав Марко. — За мене так ніхто не заступався. Навіть рідна мати, коли забирали, дивилася в підлогу.
— Дякуватимеш, коли картоплю викопаємо, — буркнула Орина, притискаючи шкатулку до боку. — Даниле, кошики діставай. Левку, злазь. Обід холоне…
Того вечора в хаті на краю села вперше за багато років було не просто тихо, а спокійно. Марко полагодив старий годинник, і він знову пішов, ніби в дім повернулося серце. Данило перед сном несміливо сунув Орині в долоню маленьку пташку, вирізьблену з кедра. Фігурка була тепла, гладенька, з розкритими крилами.
— Це вам, Семенівно, — пробурмотів він. — На щастя. На лісових роботах навчився.
Орина подивилася на нього і вперше за довгий час усміхнулася не кутиком губ, а очима.
— Іди спати, робітнику. Завтра день довгий.
Вересень прийшов холодним подихом. Уранці земля дзвеніла під ногою, туман стелився низинами так густо, що село здавалося островом у молоці. До обіду сонце пробивало цю білясту пелену, золотило верхівки сосон, але сирість біля струмка трималася до вечора. Для Орининого господарства це була найгарячіша пора: картопля вже лежала в льосі рівними купами, розсортована Марком; паркан стояв рівно, ніби завжди таким був; сарайний дах, перекритий Левком, блищав свіжою дранкою. Здавалося б, живи та радій. Але біда в селі рідко питає, куди їй іти.
Почалося все з Парасчиної корови. В один четвер та не вийшла на випас. До вечора злягла в хліві, важко дихаючи, а біля морди з’явилася жовта піна. За два дні те саме сталося в діда Семена, потім іще в кількох дворах. Селом поповз страх: чи то зараза, чи ящур, чи недобре діло. А слідом за страхом, як завжди, піднялася підозра.
— Вони! — кричала Параска біля криниці, розмахуючи порожнім відром. — До їхнього приходу худоба здорова була. Озлобилися, що ми їх не прийняли, от і підсипали щось у водопій. Орина пригріла, а вони нам тепер усе життя під корінь ріжуть!
Орина чула ці слова зі свого ґанку. Бачила, як люди, помітивши Марка чи Левка на вулиці, переходили на інший бік. Чоловіки тримали вила так, ніби готувалися не корів лікувати, а відбиватися від ворога. Голова сільської артілі, Юхим Данилович, послав по ветеринара, але дорогу розмило дощами, і допомоги чекали невідомо коли.
Увечері Марко ввійшов до хати блідий, із зошитом у руці. Він вів у ньому господарські розрахунки: скільки дощок, скільки цвяхів, скільки сіна піде на зиму.
— Семенівно, справа не в нас, — сказав він тихо. — Я сьогодні ходив до Парасчиної корови. Поки вона в конторі скаргу строчила, я в хлів зазирнув.
— Ти з глузду з’їхав? — Орина навіть підвелася. — Побачили б — живцем закопали б.
— Не до того, — відрізав Марко. — Це не зараза. Отруєння. На дикому вівсі в низині грибок пішов: спека з дощем чергувалися, пастух гнав стадо саме туди. Корови наїлися. Якщо не промити й не дати розчин із содою та дьогтем, до ранку пів села лишиться без худоби.
Орина пильно дивилася на нього. На обличчі Марка був той вираз, який з’являвся в нього щоразу, коли він бачив поломку й уже знав, як її лагодити.
— Певен?
— Я три роки при ветеринарному бараці працював, коли руки після кайла відмовляли. Цей запах не забудеш. Помилки тут нема…
