Орина підвелася, поправила хустку. Вона розуміла, що йти зараз до Параски — однаково що лізти в барліг до пораненої ведмедиці. Але корова для сільської родини — не просто тварина. Це молоко, масло, теля, життя до весни. Без корови хата бідніє в один день.
— Левку! Даниле! — гукнула вона у двір. — Відра беріть. Дьоготь із сараю, соду з шафи — всю. Підемо до Параски.
Біля Парасчиного двору вже товпилися люди. Чоловіки стояли з сокирами й вилами, баби плакали, діти тулилися до стін. Коли Орина з трьома своїми робітниками підійшла до воріт, натовп наїжився. Гриць, чоловік Параски, ступив уперед, перехопивши держак вил.
— Куди прете? Мало накоїли? Ідіть геть, поки цілі!
Орина навіть не сповільнила кроку. Обличчя в неї було таке, що Гриць сам відступив, хоч у руках тримав залізо.
— Замовкни, Грицю. Якщо зараз Марка в хлів не пустиш, завтра будеш шкуру знімати з власної корови. Це не порча і не зараза. Трава отруєна. Ми знаємо, що робити.
— Пустіть, — пролунав ззаду голос діда Семена. Старий стояв, спираючись на ціпок. — Орина дарма не скаже. Раз ручається, значить, діло є.
Марко увійшов першим, за ним Левко з відрами. У хліві стояв важкий запах хвороби, сирої соломи й страху. Корова лежала в гної, рідко зітхаючи, ніби кожен вдих вимагав у неї останніх сил. Марко відразу почав розпоряджатися. Голос його був тихий, але такий упевнений, що навіть Параска перестала схлипувати.
— Левку, голову тримай. Даниле, розчин розводь. Орино Семенівно, потрібна тепла вода. Багато. Швидко.
Гриць і Параска стояли в кутку, онімілі від такої зухвалості. Але коли побачили, як Марко без метушні розтискає корові пащу, як Левко втримує важку голову, як Данило, блідий від напруження, точно відміряє соду, їхня злість почала осідати, поступаючись місцем боязкій, сором’язливій надії…
