Вони працювали всю ніч. Із одного двору в інший, крізь туман, крізь багнюку, крізь насторожені погляди. Марко ставив діагнози, Левко тримав тварин, коли ті били ногами й мотали головами, Данило носив воду, аж поки ноги не стали ватяними. Орина йшла поруч із ліхтарем, подавала ганчірки, гріла воду, а головне — стояла між своїми людьми й селом, як жива стіна. Вона бачила, як змінюються обличчя сусідів. Спершу в них була отруйна муть обвинувачення, потім розгубленість, потім вдячність, яку ніхто ще не наважувався вимовити.
Під ранок вони прийшли до діда Семена. Його корова була слабша за всіх. Після промивання вона довго лежала нерухомо, і старий уже шепотів щось собі під ніс, чи то молитву, чи то прощання. Раптом тварина розплющила каламутні очі й спробувала лизнути руку Марка.
— Жива, — видихнув дід. — Господи, жива.
Коли сонце піднялося над лісом, туман розпався на клапті. Марко, Левко й Данило сиділи на призьбі біля Семенової хати, чорні від гною, кіптяви й безсонної ночі. У Марка тремтіли руки. Левко мовчав, прикривши очі. Данило, здавалося, заснув би стоячи, якби йому веліли стояти.
До них підійшов Гриць. Той самий, що ввечері погрожував вилами. Він потупцював, зняв шапку, знову надягнув, потім простяг Маркові замацану пачку цигарок.
— Куріть, чоловіки. Це… дякую вам. Параска там пиріг ставить. Заходьте, поїжте.
Марко подивився на цигарки й не взяв. Тільки кивнув.
— Ми до Семенівни. У нас удома робота.
Вони пішли вулицею, і село дивилося їм услід уже інакше. Не грюкали двері, не гавкали собаки. У цих трьох більше не бачили самих лише довідок і статей. Їхні руки пахли дьогтем, гноєм, ліками й порятунком, а не злодійством. Орина йшла попереду своєї маленької артілі й відчувала, як у грудях розливається тепло — втомлене, гірке, але справжнє. За одну ніч її люди зробили для свого імені більше, ніж за тижні роботи на її подвір’ї…
