— Олено…
Я здригнулася. Богдан стояв у дверях, босий, скуйовджений, у самих джинсах, і дивився на мене винувато й ніжно.
— Не хотів налякати. Про що ви думаєте?
— Про нас, — відповіла я. — Про те, що сталося.
Він сів навпроти, довго мовчав, потім простягнув руку через стіл.
— Я теж думав. І знаєте, що зрозумів? Я не шкодую. Ні про жодну хвилину.
— Богдане, це непросто. Люди не зрозуміють. Якщо хтось дізнається… ти мій зять, я твоя теща. Для них цього буде досить.
— Ми не рідні по крові, — тихо сказав він. — Так, я був чоловіком вашої доньки. Я любив Дарину і пам’ятатиму її завжди. Але її немає, Олено. А ми залишилися. Я більше не хочу вбивати себе минулим. Я хочу спробувати жити. І хочу, щоб ви теж не ховалися від життя.
Сльози самі покотилися по щоках.
— А якщо ми чинимо погано? Якщо цим ранимо її пам’ять?
Богдан підвівся, обійшов стіл і обійняв мене за плечі.
— А якщо навпаки? Якщо єдине, що ми можемо зробити після всього, — це не загинути слідом? Я не прошу вас вирішувати все зараз. Мені теж страшно. Але давайте не будемо одразу відмовлятися від того, що рятує нас обох.
Я вткнулася обличчям йому в груди й дозволила собі розплакатися. Він гладив мене по волоссю, говорив щось тихе, заспокійливе, і в цих обіймах відповідь прийшла сама. Ми спробуємо. Обережно, таємно, лякаючись кожного кроку, але спробуємо…
