Наступні тижні були схожі на життя, сховане від чужих очей. Богдан приходив після роботи майже щовечора. Ми разом готували вечерю, дивилися старі фільми, говорили до ночі або просто мовчали поруч. Він розповідав про дитинство, про мрії, про те, ким хотів стати. Я згадувала молодість, Степана, Дарину маленьку й дорослу. Ми не викреслювали її з розмов, навпаки, говорили про неї дбайливо. Вона залишалася частиною нас обох.
Богдан змінювався на очах. Він перестав пити, влаштувався на нормальну роботу бригадиром на будівництві, почав сміятися, жартувати, іноді приносив мені дорогою щось просте — продукти, нові рукавички для саду, булку до чаю. І я теж оживала: купила кілька нових речей, записалася на заняття, сходила до салону, вперше за багато років подивилася в дзеркало з тихим подивом. Подруги питали: «Олено, що сталося?» Я усміхалася й уникала відповіді.
Але таємниці рідко залишаються таємницями надовго.
Наприкінці січня біда увійшла до мого дому разом із Галиною Савеліївною, матір’ю Богдана. Вона з’явилася раптово, без дзвінка й стуку. Ми були на кухні: я помішувала щось на плиті, Богдан стояв позаду й обіймав мене за талію. Ми не почули, як вона ввійшла.
— Ось воно що, — сказала вона.
Голос ударив по кімнаті, як тріск скла. Ми відсахнулися одне від одного. Богдан зблід.
— Мамо…
— Мовчи! — урвала вона.
Галина Савеліївна стояла посеред кухні, червона від злості, з тремтячими руками. Її погляд метався між нами, і в ньому було стільки відрази, що мені захотілося прикритися.
— Отже, ось чим ти займався весь цей час? — вигукнула вона. — Я думала, син узявся за голову, роботу знайшов, пити кинув. А ти просто перебрався сюди? До неї?
— Галино Савеліївно, — почала я, але вона різко повернулася до мене.
— А ви мовчіть! Як вам не соромно? Жінка у вашому віці — і тягнути до себе молодого чоловіка? Та ще й власного зятя, чоловіка своєї доньки!
— Мамо, припини, — Богдан ступив уперед. — Не смій так із нею розмовляти…
