— А як мені розмовляти? — вона майже задихалася від люті. — Ти зовсім розум утратив? Тобі тридцять, у тебе все життя попереду, а вона старша за тебе більш ніж на двадцять років! Що далі, сидітимеш біля неї, коли вона зовсім постаріє?
Обличчя Богдана стало жорстким.
— Я люблю її, — сказав він.
Я завмерла. Він вимовив це вперше при комусь іншому, відкрито, без шепоту й оглядки. І я повірила кожному звукові.
— Любиш? — Галина Савеліївна зло всміхнулася. — Це не любов. Це хвороба. Ви обоє втратили совість. Подумали б хоч, що сказала б Дарина, побачивши вас разом!
У мені щось обірвалося. Я доти мовчала, приймаючи удар за ударом, але її остання фраза підняла мене на ноги.
— Дарина хотіла б, щоб ми були живі, — сказала я тихо, але виразно. — Моя донька була доброю. Вона вміла любити. Вона не побажала б нам гнити заживо тільки тому, що її самої більше немає.
— Як ви смієте прикриватися її ім’ям! — майже заверещала Галина Савеліївна. — Ви зрадили пам’ять власної доньки!
— Ми не зраджували її, — голос мій затремтів, але я не відвела погляду. — Ми обоє любили Дарину і завжди любитимемо. Але вона померла. А ми залишилися тут, із цим болем. І ми маємо право не вмирати разом із нею.
— Не маєте, — відрізала вона. — Тільки не одне з одним. Це гидко самій природі.
— Мамо, досить, — Богдан став між нами, закриваючи мене собою. — Іди…
