Я торкнулася його щоки.
— Тихо.
— Ми збожеволіли, так?
Я крізь сльози усміхнулася.
— Напевно. Зовсім збожеволіли.
— Я не хочу йти, — сказав він. — Не від вас.
— Мені п’ятдесят два, Богдане. Ти розумієш? Я старша за тебе на двадцять два роки. Я мати твоєї дружини. Це…
— Для мене зараз важливе тільки одне, — м’яко перебив він. — Я хочу бути поруч із вами. Не з жалю. Не з вдячності. Бо поруч із вами я знову живий. Дозвольте мені залишитися, якщо зможете.
Розум кричав, що треба зупинитися. Він перелічував усе: вік, Дарину, людей, сором, плітки, пам’ять. Але серце вже давно зробило крок, і повернути його назад було неможливо.
— Залишайся, — сказала я майже беззвучно. — Сьогодні залишайся зі мною.
Ранок прийшов білий і тихий. Я прокинулася в його обіймах і кілька секунд не розуміла, де закінчується сон. Богдан спав поруч, обличчя його було спокійним, без болісної складки між бровами, яку я звикла бачити.
Потім провина накрила мене так різко, що стало важко дихати. Я обережно вибралася з-під його руки, накинула халат, пішла на кухню й сіла біля вікна.
Дарина. Моя дівчинка. Що б вона сказала? Побачила б у цьому зраду? Відвернулася б? Заплакала б?
І раптом я згадала нашу розмову за рік до аварії. Дарина тоді сказала, що я надто рано поставила на собі хрест. «Мамо, ти ще молода. Тато б не хотів, щоб ти жила як у замкненому домі. Знайди когось, дозволь собі щастя». Я відмахнулася: мені й самій спокійно. Дарина тільки похитала головою: «Спокійно — не означає добре».
Чи мала я право на любов? І якщо мала, чи могла ця любов бути такою?
