— Пробачте, що пізно, — сказав він. — Транспорт майже не ходить, до себе не дістануся. Можна переночувати у вас?
— Звісно. Заходь швидше, ти весь крижаний.
Я допомогла йому зняти куртку, принесла рушник. Поки він витирав волосся, я ставила чайник і відчувала, як усередині піднімається тривожне очікування. Він залишиться. Тут. У моєму домі.
Ми пили чай і говорили про дрібниці: про погоду, роботу, снігопад. Але слова були лише прикриттям. Між нами стояло те, що ми обоє давно відчували й обоє обходили мовчанням. Я відчувала його погляд, навіть коли не дивилася на нього.
— Я постелю тобі в кімнаті, на дивані, — сказала я, надто швидко підводячись. — Ковдра там тепла.
— Олено Миронівно.
Я зупинилася.
Богдан підвівся й підійшов. Не впритул, але досить близько, щоб я побачила напруження біля його губ.
— Мені треба сказати, — промовив він неголосно. — Я розумію, що не маю права. Розумію, який це має вигляд. Але якщо промовчу ще хоч день, я сам себе зненавиджу.
Серце забилося так гучно, що, здавалося, заповнить собою всю кімнату.
— Богдане, не треба…
— Треба. Будь ласка, дослухайте.
Він обережно взяв мої руки. Його долоні були теплі, сильні, і я не знайшла в собі сил забрати свої.
— Увесь цей час ви мене витягали. Я приходив сюди розбитим, п’яним, нікому не потрібним, а ви все одно дивилися на мене як на людину. Кожен ваш чай, кожне слово, навіть мовчання поруч — усе повертало мене назад. І одного разу я зрозумів, що чекаю не просто цих вечорів. Я чекаю на вас. Вашого голосу. Ваших кроків на кухні. Я прокидаюся — і думаю про вас. Засинаю — і знову думаю про вас. Це неправильно, я знаю. Ви мати Дарини. Але я не можу викреслити те, що відчуваю.
Він замовк на секунду, а потім нахилився й поцілував мене.
Я мала відступити. Мала розірвати цю мить, сказати суворо, різко, назавжди. Але замість цього сама потягнулася до нього. Обійняла за шию, притулилася, відповіла так, ніби в мені довгі роки накопичувалася невимовлена самотність.
Це було страшно. Неправильно. Заборонено. І водночас уперше за довгі місяці, а може, й роки, я відчула не порожнечу, а себе.
Ми відірвалися одне від одного не відразу. Богдан притулився чолом до мого чола, дихання в нього було збите.
— Пробачте, — прошепотів він. — Я не повинен був…
