Він працював до вечора. Спочатку укріпив ґанок, підтягнув дошки й перила. Потім помітив водостічну трубу, що відійшла, потому — похилений стовп біля паркану. Я виносила чай, різала пиріг, дивилася, як упевнено рухаються його руки. У роботі він ставав схожим на колишнього Богдана — того, якого любила моя Дарина.
Увечері, коли він зібрав інструменти, я не відразу знайшла слова.
— Дякую тобі. Справді. Ти мені дуже допоміг.
Він підвів очі й усміхнувся. Не натягнуто, не винувато — по-справжньому.
— Це мені дякувати треба, — відповів він. — Ви одні не зачинили переді мною двері. Усі розійшлися, коли я почав пити. А ви все одно впускали.
У мене защипало в очах.
— Ти не чужий, Богдане. Ти моя сім’я. Що б не сталося, це не зміниться.
Він ступив ближче й обійняв мене. Міцно, але обережно, ніби боявся сполохати. Я відповіла на обійми. Ми стояли під тьмяним світлом ліхтаря, довкола темнів сад, пахло сирим листям і холодом. Коли Богдан відсторонився, я помітила в його погляді щось нове. Або мені тільки захотілося це помітити.
Минуло ще два місяці. Зима прийшла рано, вже на початку листопада двір засипало снігом. Богдан з’являвся майже щодня: приносив продукти, допомагав по дому, лагодив дрібниці, а іноді просто сидів поруч на кухні. Ми зблизилися так, як не мали б. Я дедалі частіше ловила його погляди. Він затримував руку, коли передавав мені чашку, підтримував на слизькій доріжці трохи довше, ніж було потрібно, поправляв пасмо, що вибилося, ніби випадково.
І найстрашніше — я не відсторонювалася. Я чекала цих доторків. Перед його приходом стала вибирати кращу сукню, фарбувати губи, розпускати волосся, хоча раніше постійно заколювала його на потилиці. Вечорами я думала про нього й тут же смикала себе. Він зять. Чоловік Дарини. Моєї загиблої доньки. Цього не повинно бути.
Але серце не вміє підкорятися наказам. Я закохувалася. Можливо, вже любила, тільки боялася зізнатися самій собі.
Усе сталося в грудні, в ніч, коли заметіль замела дороги. Я сиділа біля вікна з розгорнутою книжкою, але не прочитала жодного рядка. Дивилася, як сніг летить у світлі ліхтаря, і думала про Богдана. Потім у двері постукали.
Він стояв на порозі весь у снігу, з побілілими віями, змерзлий до тремтіння…
