Після смерті Степана я звикла обходитися без обіймів. Вісім років самотності навчили мене лагодити крани, тягати сумки, засинати в порожній спальні й нікого не чекати. А після Дарини я ніби зачинила двері перед усім світом. Але зараз поруч була жива, зламана, тепла людина, і мені стало страшно від того, як сильно я потребувала цієї близькості.
Він підвів обличчя. Очі опухли від сліз, щоки блищали. У його погляді було стільки втоми, що в мене перехопило горло.
— Олено Миронівно, — тихо попросив він, — можна я сьогодні залишуся у вас? Я не витримаю сам. Будь ласка.
Треба було відмовити. Я знала це ясно, ніби хтось сказав мені вголос. Але губи вимовили інше:
— Залишайся. Звісно, залишайся.
Він знову опустив голову мені на плече. Я й далі тримала його, поки він не заспокоївся зовсім, а всередині в мене розростався слабкий вогонь: небезпечний, заборонений, але живий.
Від тієї ночі все почало змінюватися. Богдан став заходити частіше. Бувало, приходив тверезий, бувало — із запахом випитого, але вже не такий загублений. Ми говорили про Дарину, про те, як прожити ще один день, про роботу, про порожнечу, яка не зникає, але іноді відступає. Поступово він вибирався з ями: знайшов підробіток у знайомого в автосервісі, почав голитися, випростав плечі, в очах іноді з’являлося колишнє світло.
А я спіймала себе на тому, що чекаю на нього. Зранку прислухаюся до хвіртки, надвечір дедалі частіше дивлюся у вікно. Почала готувати те, що він любив, і те, що колись часто готувала Дарина: запіканки, пироги, густі супи. Я переконувала себе, що одній усе одно забагато. Але коли Богдан заходив, бачив накритий стіл і ніяково усміхався, я розуміла: усе це для нього.
— Ви знову клопоталися заради мене? — якось спитав він, затримавши погляд на пирозі.
— Нічого особливого, — відповіла я, ставлячи тарілки. — Просто приготувала більше, ніж треба.
Він не сперечався. Тільки подивився так м’яко, що мені довелося відвернутися до плити.
Одного разу вдень він прийшов із великим пакетом. Я саме поралася в саду: осінь уже взялася за землю, треба було вкрити троянди, поки мороз не зіпсував кущі. У пакеті брязнули інструменти.
— Я помітив, що у вас сходинки на ґанку ходять ходором, — сказав він. — Давайте полагоджу? Усе одно сьогодні вільний.
Я хотіла відмовитися, як звикла. Але побачила, як він напружено чекає відповіді, ніби йому необхідно бути корисним, і кивнула.
— Буду рада. Тільки не перевтомлюйся…
