Поки чайник набирав шуму, руки в мене тремтіли. Я могла б зачинити двері. Могла сказати, щоб ішов додому й узяв себе в руки. Але як вигнати людину, в якій залишилося стільки від Дарини? Коли він сидів поруч, я згадувала, як моя донька любила його. Його біда була віддзеркаленням моєї біди, і відвернутися від нього означало ніби ще раз втратити її.
А десь глибше, там, куди я сама боялася зазирнути, ворушилося інше почуття. Тихе, тепле, неправильне. Я тоді ще не називала його.
Я повернулася з двома горнятками. Одне простягнула Богданові.
— Випий. Обережно, гарячий.
Він узяв горнятко обома руками, але пити не став. Просто тримав, зігріваючи долоні.
— Мені соромно перед вами, — сказав він хрипко. — Я ж після похорону обіцяв, що виберуся. Що житиму так, щоб Дарина могла мною пишатися. А я не впорався. Зовсім.
Він поставив чай на підлогу, ніби горнятко раптом стало надто важким, і закрив обличчя долонями.
— Щодня прокидаюся й не розумію навіщо. Чому я розплющив очі, а її немає? Чому я тут, а вона…
Слова обірвалися. Його затрусило від ридань.
— Я не хочу без неї, — прошепотів він. — Не хочу жити так. Узагалі не хочу.
Я сіла поруч і обійняла його за плечі. Він одразу притулився до мене, як людина, яка надто довго трималася на останній нитці. Я гладила його по спині, сама плакала й шепотіла все, що спадало на думку.
— Знаю, Богдане. Я теж інколи вранці не розумію, навіщо вставати. Але треба. Хоч маленькими кроками, але треба.
Так ми просиділи довго. У домі було тихо, тільки за стіною постукували гілки. Його плач поступово стих, дихання стало рівнішим. Я відчувала його тепло, вагу голови в себе на плечі, і раптом зрозуміла, як давно до мене ніхто не торкався ось так — довіряючи свій біль…
