— Ви справді нічого не бачили тієї ночі?
— Я ж казала дільничному. Дрімала я. Тиск. Ніч.
— Хтось увійшов із ключем?
— Не знаю.
Марія помітила, як у жінки затремтіла ручка пакета.
— Вас хтось просив мовчати?
Ніна Іванівна різко підвела очі.
— Не треба, Машенько. Не лізь. У тебе й так біда.
— Хто?
— Я нічого не сказала.
— Ніно Іванівно…
— У мене онук, — прошепотіла та раптом, і обличчя її стало сірим. — У мене онук із боргами. Ти не розумієш. Вони сказали, якщо я розумуватиму, йому буде гірше. Я стара, я злякалася.
Марія відчула, як у грудях спалахнула надія й тут же змішалася з жахом.
— Хто вони?
Консьєржка озирнулася на порожній під’їзд.
— Чоловік приходив. Худий. З губою такою… ніби порізаною. Сказав, йому треба пройти до тебе, документи передати. Я не пустила. Потім він повернувся з тією жінкою.
— З Ольгою?
— Не знаю, як її звати. Висока, світла, в пальті. Вона сказала, що вона родичка, що в тебе істерика, що треба забрати якісь речі. Вони піднялися. Я подумала… Я не знала про змію, клянуся. Він ніс спортивну сумку. Я спитала, що там. Вона сказала — інструменти.
Марія схопилася за перила.
— Чому ви не сказали поліції?
Ніна Іванівна заплакала тихо, беззвучно.
— Мені наступного дня подзвонили. Сказали, що знають, де онук учиться. Я дурна стара. Я винна.
Марія дістала телефон.
— Ви скажете це дільничному?
— Ні! — Ніна Іванівна вчепилася в її рукав. — Будь ласка. Я не можу.
— Тоді вони продовжать.
— Мені страшно.
Марія дивилася на її зморшкувате, перелякане обличчя й відчувала, як усередині борються злість і жаль. Їй хотілося крикнути: “А мені не страшно?” Але замість цього вона сказала:
— Мені теж.
Увечері вона записала всю розмову з пам’яті: час, слова, деталі. Потім зателефонувала Артемові. Він вислухав і сказав, що без офіційних свідчень буде важко, але інформація важлива. Попросив нікому не казати.
Нікому.
Але хтось дізнався.
За два дні Марія виявила на дверях квартири листок, приклеєний скотчем. На ньому було надруковано великими літерами: “ЗЛОДІЙКА І БОЖЕВІЛЬНА. НЕ ДАВАЙТЕ ЇЙ ГРОШЕЙ.”
Вона стояла перед своїми дверима з пакетом картоплі в руці. Люди проходили повз. Сусідка з четвертого поверху зробила вигляд, що шукає ключі. Підліток біля ліфта хихикнув і тут же втупився в телефон.
Марія хотіла зірвати листок швидко, поки ніхто не побачив, але пальці раптом не слухалися. Пакет вислизнув, картоплини покотилися майданчиком, одна вдарилася об плінтус і тріснула.
Двері сусідньої квартири відчинилися. Вийшла Ганна Павлівна. Мовчки подивилася на листок. Потім без метушні зняла його, склала навпіл, ще раз навпіл і сунула в кишеню халата.
— Це доказ, — сказала вона. — Не рви.
Марія опустилася навпочіпки, збираючи картоплю. В очах мутніло.
— Я більше не можу.
Ганна Павлівна присіла поруч, хоч їй важко було згинатися.
— Можеш. Просто не сама.
— Я сама.
— Неправда. У тебе кіт є. І я є. І Віктор є. І дільничний наче не дурень. А ще в тебе голова на плечах. Просто тебе зараз загнали так, щоб ти забула, що вона є.
Марія засміялася крізь сльози, коротко й хрипко.
— Голова є, а сил немає.
— Сили з’являються, коли вже пізно падати, — сказала Ганна Павлівна. — Ходімо чай пити.
На кухні в сусідки було тепло, пахло цибулею й сушеними травами. Марія сиділа за клейончастим столом і дивилася, як Ганна Павлівна ріже лимон товстими нерівними кружальцями. За вікном сутеніло. Внизу двірники згрібали мокре листя.
— Знаєш, що мене бентежить? — сказала раптом Ганна Павлівна. — Двері.
— Які?
— Твої. Тієї ночі ви казали, що верхній замок був відчинений. А нижній замкнений. Але якщо хтось увійшов старим ключем, чому потім не замкнув обидва? Щоб ти нічого не помітила до ранку.
Марія насупилася…
