Додому вона прийшла близько десятої. У вітальні горіло світло, телевізор бурмотів, у квартирі пахло м’ясом і прянощами. Стіл уже прибрали, але на поверхні блищали жирні плями, на підлозі валялося листя салату. Степан Кирилович дивився телевізор. Мар’яна сиділа з телефоном. Мирослава Данилівна поралася на кухні.
Почувши двері, свекруха визирнула.
— Повернулася? Поїла?
— Поїла, — спокійно відповіла Олеся, знімаючи взуття.
— Де?
— У мами.
Обличчя Мирослави Данилівни помітно потемніло, але вона нічого не сказала. Лише повернулася до раковини. Мар’яна кинула на Олесю швидкий погляд, скривила губи й знову втупилася в екран.
Олеся пройшла до спальні. Богдан лежав на ліжку з телефоном. Почувши її, підвів голову.
— Прийшла. Чому до мами поїхала і нічого не сказала?
— Я сказала вранці, що в мене справи й вечеряти вдома не буду.
— Справи — це до мами? — у його голосі прозвучав докір. — Що з тобою взагалі відбувається? Учора не їла, сьогодні втекла. Мама вже питає, чи не образили ми тебе.
Олеся зняла піджак, повісила його й повернулася до чоловіка.
— Богдане, нам треба поговорити.
Він сів.
— Про що?
— Перше. Із наступного місяця я більше не віддаю гроші на господарство.
Богдан завмер.
— Що?
— Тридцять тисяч щомісяця я більше не даю.
— Чому? — він насупився. — Усе ж нормально було.
Олеся тихо всміхнулася.
— Нормально? Для кого? Три роки я давала гроші. На ці гроші ви купували м’ясо, рибу, креветки, сукні Мар’яні, що завгодно. А я приходила й їла холодні залишки. Коли для мене немає місця за вашим столом, чому мої гроші мають годувати цей стіл?
— Ти знову за своє, — Богдан підвівся. — Мама ж учора тобі їжу залишила, я приносив.
— Тому що я вас застала. І вам стало ніяково. До вчорашнього дня хоч раз було так, що мені спеціально залишили гаряче?
Він мовчав.
— Жодного разу, — сказала Олеся. — Тому грошей більше не буде.
Ці слова ніби змінили повітря в кімнаті. Богдан дивився на неї так, наче вона не відмовилася від добровільного внеску, а висмикнула зі стіни несучу балку. Олеся вперше ясно побачила: її гроші давно були вбудовані в чужий побут, як щось природне. На них розраховували, їх планували, про них згадували вчасно. Про неї саму — ні…
