Життя без прикрасВони говорили майже до дев’ятої. Мама просила лишитися ночувати, вже збиралася постелити в її старій кімнаті. Але Олеся похитала головою.
— Мені треба повернутися.
— Навіщо? Щоб знову дивитися на їхні обличчя?
— Якщо я зараз утечу, мені потім буде ще важче. Я не хочу ховатися, мамо. Я маю сказати їм уголос.
Біля дверей Євгенія Ярославівна вклала їй у долоню маленький мішечок.
— Візьми.
— Що це?
— Ланцюжок. Твій батько дарував. Не дорогий, але все ж золото. Про всяк випадок нехай буде при тобі.
Олеся обійняла маму міцно-міцно.
— Зі мною все буде добре.
— Буде, — сказала мама, гладячи її по волоссю. — Тільки не забувай: твій дім тут теж є.
Вийшовши на вулицю, Олеся не відразу поїхала до Богдана. Вона посиділа в сквері на холодній лавці. Листопадовий вітер різав обличчя, але всередині було дивно тепло. Серце, яке три роки вкривалося кригою, ніби трохи відтануло. Вона дістала телефон. Жодного пропущеного. Жодного повідомлення від Богдана. Він навіть не спитав, де вона і чи повертатиметься. Мабуть, без неї їм було спокійніше.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.