Вони говорили майже до дев’ятої. Мама просила лишитися ночувати, вже збиралася постелити в її старій кімнаті. Але Олеся похитала головою.
— Мені треба повернутися.
— Навіщо? Щоб знову дивитися на їхні обличчя?
— Якщо я зараз утечу, мені потім буде ще важче. Я не хочу ховатися, мамо. Я маю сказати їм уголос.
Біля дверей Євгенія Ярославівна вклала їй у долоню маленький мішечок.
— Візьми.
— Що це?
— Ланцюжок. Твій батько дарував. Не дорогий, але все ж золото. Про всяк випадок нехай буде при тобі.
Олеся обійняла маму міцно-міцно.
— Зі мною все буде добре.
— Буде, — сказала мама, гладячи її по волоссю. — Тільки не забувай: твій дім тут теж є.
Вийшовши на вулицю, Олеся не відразу поїхала до Богдана. Вона посиділа в сквері на холодній лавці. Листопадовий вітер різав обличчя, але всередині було дивно тепло. Серце, яке три роки вкривалося кригою, ніби трохи відтануло. Вона дістала телефон. Жодного пропущеного. Жодного повідомлення від Богдана. Він навіть не спитав, де вона і чи повертатиметься. Мабуть, без неї їм було спокійніше.
Олеся сховала телефон і підвелася. Час було повертатися. Не терпіти. Не догоджати. А вперше за довгий час стати на свій бік…
