— Не перегинай. Батьки старші. Ми маємо допомагати.
— Допомагати — так. Бути банкоматом для людей, які не вважають мене людиною, — ні. У твоєї сестри є зарплата. У твоїх батьків є пенсії. У тебе є робота. Діліть витрати між собою. Я не відмовляюся від родини через жадібність. Я відмовляюся купувати собі місце, якого мені все одно не дають.
— Ти стала іншою, — видихнув Богдан. — Раніше ти так не говорила.
— Так, стала. Бо прокинулася. Я три роки думала, що якщо буду зручною, терплячою, хорошою, то ви мене полюбите. Тепер зрозуміла: зручних не люблять. Ними користуються.
Богдан опустився на ліжко й стиснув голову руками.
— Давай не будемо сваритися. Поговорімо спокійно.
— Друге, — вела далі Олеся. — Наступного місяця я їду на навчання. В інше місто. На пів місяця.
Він різко підвів голову.
— Коли це вирішилося? Чому я не знаю?
— Мені запропонували сьогодні. Я завтра підтверджу.
— Пів місяця? А дім?
Олеся подивилася на нього з холодним подивом.
— Що дім? Без мене він розвалиться? Там є твоя мама, батько, сестра, ти. Чи в цьому домі тільки я маю думати про їжу, прибирання й витрати?
Богдан не знайшов відповіді.
— Я поїду. Це не обговорюється. Якщо ти не підтримуєш мою роботу й розвиток, так і скажи.
Він побачив перед собою не ту жінку, до якої звик. Не мовчазну Олесю, яка ковтає образу й питає, чим допомогти. Перед ним стояла дружина з рівною спиною й твердим голосом. І це його налякало.
— Я не кажу, що проти, — пробурмотів він. — Просто все раптово.
— Отже, вирішено.
Олеся взяла піжаму й попрямувала до ванної.
— Зачекай, — сказав Богдан уже тихіше. — Давай жити нормально. Я поговорю з мамою. Усе буде як раніше, тільки краще.
Вона зупинилася й обернулася.
— Як раніше вже не буде. Раніше я їла холодне, поки ви сиділи за гарячим столом. Раніше я віддавала гроші, поки ви робили вигляд, що так і треба. Раніше я мовчала. Богдане, це закінчилося.
Вона зачинила двері ванної, залишивши його самого. І вперше за три роки Богдан відчув не роздратування, а справжній страх. Щось звичне, слухняне, зручне вислизало з його рук, і він не розумів, як це втримати…
Наступний тиждень минув напружено. Олеся перестала віддавати гроші, як і сказала. Мирослава Данилівна спочатку намагалася говорити натяками.
— Олесенько, продукти знову подорожчали. Треба б на господарство здати, ти ж знаєш.
Олеся в цей момент сиділа за столом із чаєм. Тепер вона майже щодня після роботи заїжджала до мами, вечеряла там і поверталася додому вже ситою. Почувши свекруху, вона спокійно відповіла:
— Я більше не здаю. У Мар’яни є зарплата, нехай бере участь. У вас зі Степаном Кириловичем пенсії. У Богдана робота. На продукти вистачить.
Мирослава Данилівна розгубилася.
— Що це за поділ? Ми ж родина.
— Якщо ми родина, чому мене не чекають до вечері? Чому на стіл ставлять прибори на всіх, крім мене?
Свекруха почервоніла й відвернулася.
Мар’яна відразу втрутилася:
— Олесю, ти як із мамою розмовляєш? Вона й так цілий день готує, втомлюється.
— А ти що робиш для цього дому? — Олеся повернулася до неї. — Хоч раз дала гроші на продукти? Посуд помила? Підлогу протерла? Чи вмієш тільки просити в мами на одяг?
Мар’яна побагровіла, її очі наповнилися слізьми. Вона схопилася й утекла до кімнати, голосно грюкнувши дверима. Мирослава Данилівна тремтіла від злості.
Ще недавно такий грюкіт змусив би Олесю кинутися слідом, вибачатися, згладжувати, пояснювати, що вона не хотіла образити. Зараз вона лишилася сидіти на місці. Не з жорстокості. Просто вперше зрозуміла: чужі сльози не завжди означають, що ти винна. Іноді це лише спротив людини, в якої забирають звичну зручність…
