— Ти зовсім розперезалася.
— Я сказала правду. Не можна, щоб одна людина вкладалася, а решта вважали це нормою. Хочете справедливості — давайте чергувати по дому й ділити витрати. От тоді будемо родиною.
Після цього Мирослава Данилівна про гроші більше не заговорювала. Зате їжа в домі швидко стала простішою. Рідше з’являлися риба й м’ясо, частіше овочі, каші, сир. Олесі це майже не стосувалося — вона однаково не їла вдома. Мар’яна кілька разів скаржилася, але мати відрізала:
— Не подобається — купи сама. Зароби й готуй делікатеси.
Мар’яна дулася, грюкала дверима, але вдіяти нічого не могла.
Богдан намагався говорити з Олесею кілька разів. Починав м’яко, потім зривався на роздратування, потім знову відступав. Олеся щоразу відповідала однаково:
— Якщо ти вважаєш, що я неправа, ми можемо розлучитися. Але до колишнього життя я не повернуся.
Розлучення Богдан боявся. Він розумів: Олеся з її роботою і характером не пропаде. А він лишиться з батьками, сестрою, витратами й звичками, які раніше трималися на її терпінні. Знайти іншу таку саму зручну, працьовиту й мовчазну дружину буде майже неможливо. Тому він терпів, але злість у ньому збиралася щільним темним клубком.
Увечері він дедалі частіше затримувався у вітальні, ніби боявся заходити до спальні й знову бачити валізу, список справ, спокійне обличчя дружини. Іноді він починав фразу: «Може, все-таки…» — і не закінчував, бо Олеся підводила очі, і в тих очах більше не було колишньої готовності поступитися. Вона не сварилася без причини, не грюкала дверима, не влаштовувала сцен. Саме це лякало найдужче: її рішення було не спалахом, а холодним висновком.
Увечері перед від’їздом на навчання цей клубок прорвався. Олеся складала речі у валізу. Богдан сидів на ліжку й дивився, як вона акуратно прибирає блузки, білизну, документи.
— Справді на пів місяця? — спитав він.
— Так. Повернуся п’ятнадцятого.
Він помовчав, потім різко сказав:
— У тебе хтось є?
Олеся завмерла з сорочкою в руках.
— Що?
— Я питаю, чоловік у тебе з’явився? Інакше чому ти раптом так змінилася? Грошей не даєш, удома тебе майже немає, тепер їдеш. Давно хотіла втекти?
Олеся дивилася на нього й відчувала вже не біль, а гірке здивування. Коли вона нарешті стала на свій бік, перша думка чоловіка була не про те, що він міг помилятися. Він відразу знайшов зручніше пояснення: винна вона.
— Знаєш, що я в тобі найбільше зневажаю? — повільно спитала вона.
Богдан зблід.
— Ти ніколи не дивишся на проблему прямо. Тобі легше звинуватити мене, ніж визнати: твоя родина була зі мною несправедлива. Коли мені погано — ти кажеш терпіти. Коли я протестую — я змінилася. Коли хочу вчитися — у мене хтось з’явився. Ти хоч раз можеш сказати: «Олесю, ми були неправі»?
— У чому ми неправі? — зірвався Богдан. — Ти жила тут, їла, тебе ніхто не виганяв. А тобі все мало!
— Їла? — Олеся коротко розсміялася, і очі відразу наповнилися слізьми. — Скільки разів за три роки я їла тут гарячу вечерю? Жила — так. Але домом це місце для мене було? Ні. Я почувалася квартиранткою, прислугою, гаманцем. Тільки не дружиною.
— Тоді чого ти хочеш? Розлучення? — крикнув він. — Давай розлучимося!
— Добре, — сказала Олеся тихо.
Богдан урвався.
— Що «добре»?
— Якщо ти справді хочеш розлучення, я згодна. Повернуся з навчання — подамо заяву…
