Вона застебнула валізу, ніби йшлося про побутову домовленість. Богдан сів на ліжко, розгублений. Він хотів налякати її, змусити поступитися. Але не чекав, що вона не злякається.
— Я… я не це мав на увазі.
— А що? Шлюб — не іграшка, Богдане. Або ми вчимося жити з повагою одне до одного, або розходимося. Третього немає.
Він довго мовчав. Потім тихо сказав:
— Можна я подумаю?
— Можна. Коли я повернуся, скажеш рішення.
Цієї ночі вони лежали спинами одне до одного. Сон не приходив ні до нього, ні до неї. Вранці Олеся вийшла з валізою. Мирослава Данилівна готувала сніданок і навіть не обернулася. Мар’яна спала. Богдан сидів у вітальні, дивився на дружину й мовчав. Олеся зачинила двері й не озирнулася…
