Дорогою на вокзал вона зателефонувала мамі.
— Мамо, я виїхала.
— Будь обережна. Як приїдеш, одразу напиши. Олесенько, ти все добре обдумала?
— Так.
— А якщо вони не зміняться?
Олеся дивилася у вікно машини на ранкові вулиці.
— Якщо Богдан вибере розлучення, я погоджуся. Якщо не захоче розлучатися і буде готовий змінюватися, я дам шанс. Але якщо він не захоче ні змінюватися, ні відпускати мене… я піду сама.
— Я з тобою, — сказала Євгенія Ярославівна. — Що б не сталося.
Навчання проходило в іншому місті. Олеся оселилася в номері з дівчиною з іншої філії — Соломією, відкритою, веселою, говіркою. Вони швидко знайшли спільну мову. Програма виявилася щільною: лекції, практичні завдання, розбори, вечірня робота в групах. Олеся втомлювалася, але це була інша втома — чесна, світла. Від неї не хотілося плакати у ванній.
Уперше за три роки весь час належав їй. Не треба було думати, що скаже свекруха, хто помиє посуд, що лишиться на вечерю. Не треба було входити до квартири з тривогою. Вона вставала вранці, снідала, ішла вчитися, поверталася, повторювала матеріали, розмовляла із Соломією, іноді сміялася так легко, ніби знову згадувала власний голос.
Спочатку свобода здавалася незвичною. Першого вечора вона спіймала себе на тому, що хоче перевірити телефон: чи не написав Богдан, чи не треба щось купити, чи не спитала Мирослава Данилівна про гроші. Потім поклала телефон екраном донизу й відкрила навчальні матеріали. Ніхто не впав від того, що вона недоступна щохвилини. Світ не зупинився. Тільки всередині, там, де роками жила стиснута тривога, стало трохи просторіше…
