На десятий день зателефонував Богдан. Це був перший його дзвінок від моменту її від’їзду. Олеся подивилася на екран і відповіла спокійно:
— Так?
— Олесю… як ти?
Голос у нього був утомлений.
— Добре. Навчання йде нормально.
— Ясно. А вдома… вдома все не дуже.
Вона мовчала.
— Після того як ти перестала давати гроші, мама урізала витрати. Мар’яна щодня скандалила. Потім мама сказала, що Мар’яна теж має здавати на продукти, вони посварилися, і вона пішла з дому. Кілька днів не повертається.
Олеся слухала без колишнього панічного бажання негайно всіх рятувати.
— У батька підскочив тиск, поклали на обстеження. Мама сама не справляється, а я не можу стільки відпрошуватися. Олесю, може, ти повернешся раніше? Ти потрібна вдома.
Ці слова раніше змусили б її збирати сумку того ж дня. Вона відчула б провину, страх, відповідальність. Але зараз усередині було спокійно.
— Богдане, дому потрібна хатня робітниця, доглядальниця і гаманець. Не дружина, у якої є своя робота і своє життя.
На лінії стало тихо.
— Мар’яна доросла. Якщо пішла — сама за це відповідає. Батькові потрібне лікування — лікуйте. Мамі важко — найміть помічницю. Усе це вирішується організацією й грошима.
— Але…
— Без «але». Три роки я тягнула на собі більше, ніж мала. І коли мене не стало всього на пів місяця, дім посипався. Це говорить не про те, яка я незамінна. Це говорить про те, що ви надто довго користувалися моєю готовністю мовчати.
Богдан шумно вдихнув.
— Я був неправий. Чуєш? Я справді розумію. Повернися, будь ласка. Ми житимемо інакше.
Вона почула в його голосі те, чого раніше майже не чула: не роздратування, а розгубленість. Дім, де все роками було розставлене так, як зручно його матері, раптом показав свою крихкість. Варто було прибрати одну мовчазну опору — і виявилося, що дорослі люди не вміють домовлятися, розподіляти витрати, брати на себе працю. Олеся не раділа цьому. Їй не хотілося мститися. Але вона більше не збиралася кидатися затуляти пробоїни власним тілом.
— Коли я повернуся, поговоримо. Зараз я вчуся. До побачення.
Вона закінчила дзвінок. Кілька секунд екран ще світився в її долоні, і Олеся прислухалася до себе. Ні тремтіння, ні нападу провини, ні звичного бажання все терміново виправити. Тільки легкий смуток: чому Богданові знадобилося руйнування звичного побуту, щоб почути те, що вона говорила роками?
Соломія, яка сиділа за столом із конспектами, підняла великий палець.
— Оце правильно. М’яких людей швидко перетворюють на меблі.
Олеся всміхнулася. Гірко, але вже без колишньої безпорадності. Так, цю істину вона засвоїла пізно. Але ще не надто пізно…
