В останній день навчання влаштували невелику прощальну вечерю. Олеся отримала диплом найкращої слухачки. Регіональна керівниця підійшла до неї з келихом і сказала:
— Ти чудово себе показала. Повертайся й працюй далі. У наступному кварталі в тебе є всі шанси на підвищення.
— Дякую. Я постараюся, — відповіла Олеся, і вперше за довгий час це «постараюся» стосувалося її самої, а не чужого дому.
Вона тримала диплом у руках і відчувала його майже як доказ: її життя не закінчилося на кухні Мирослави Данилівни. У ньому ще були навички, цілі, люди, які бачили її працю й називали її цінною. Цей аркуш паперу не розв’язував сімейних проблем, але повертав їй забуте відчуття власної ваги…
