У номері вона складала речі. Соломія пакувала свою косметичку й спитала:
— Що робитимеш, коли повернешся? Справді розлучишся?
Олеся сповільнила рух.
— Побачу. Якщо Богдан справді готовий змінюватися і вважати мене дружиною, я спробую. Але якщо все лишиться як раніше…
Вона не договорила. Соломія зрозуміла.
— Ти впораєшся в будь-якому разі. Ти сильна.
Олеся всміхнулася.
Наступного дня потяг віз її назад. За вікном поступово з’являлися знайомі місця. Усередині не було ні тієї яскравої злості, ні колишнього страху. Тільки спокійна готовність зустріти те, що чекає.
О третій годині дня вона стояла перед будинком Богдана з валізою. Подивилася на вікно, глибоко вдихнула й увійшла до під’їзду. Двері квартири відчинилися звичним ключем. Усередині було тихо. Вітальня порожня, спальня зачинена. Олеся поставила валізу й перевзулася.
Із кухні вийшла Мирослава Данилівна. Виглядала вона втомленою, обличчя осунулося.
— Повернулася?
— Так.
Свекруха пом’ялася.
— Їла?
— У потязі.
— А… — Мирослава Данилівна вже повернулася, але зупинилася. — Там курячий суп є. Якщо зголоднієш, підігрій. Я залишила.
Олеся завмерла. Уперше за три роки свекруха сама сказала, що для неї є їжа. Не святкова, не розкішна — простий курячий суп. Але сам факт прозвучав незвично.
— Дякую, мамо.
Мирослава Данилівна кивнула й пішла на кухню.
Олеся затягла валізу до спальні. Кімната була прибрана, ліжко застелене свіжою білизною. На туалетному столику, поруч із майже порожніми флаконами, стояла нова баночка крему — той самий, на який вона колись дивилася в магазині й пошкодувала грошей. Олеся взяла його в руки.
Баночка була невелика, але пальці чомусь здригнулися. Раніше Богдан міг купити собі новий гаджет, Мар’яні — подарунок на прохання матері, додому — те, що вважалося потрібним. Для Олесі такі дрібниці ніби випадали з його поля зору. Крем не виправляв минулого. Але він показував: Богдан уперше подивився на її бік столу, на її порожні флакони, на те, чого їй бракувало. Цього було мало. Але це було більше, ніж нічого…
