Тетяна купила цуценя в жінки, яка плакала, проте зміна дому не позбавила Рижика туги за колишньою родиною

Тетяна теж щиро чекала на ці поїздки. Їй подобалося спостерігати, як темна, тісна квартира Ірини й Віктора миттєво наповнюється дзвінкими звуками й життям із появою маленького собаки. Тетяна почала уважно спостерігати за Віктором. Не просто як часта гостя, а як досвідчена лікарка. Нейрохірургиня в ній постійно аналізувала фізичний стан пацієнта.

Інсульт уразив ліву півкулю його мозку, порушивши рухові функції правого боку тіла. Вона бачила, що м’язи його правої руки й ноги стрімко втрачають масу. Атрофія прогресувала щодня через цілковиту відсутність руху. Кровообіг уражених кінцівок помітно погіршувався. Віктор годинами сидів у своєму візку, нерухомо дивлячись у вікно на сірий похмурий двір.

У квартирі не було жодних спеціальних медичних тренажерів для реабілітації, не було навіть простого гумового еспандера для кисті. Віктор просто дозволив хворобі цілком заволодіти своїм тілом. Він остаточно здався, прийнявши свою інвалідність як невідворотний вирок.

Однієї такої холодної суботи Тетяна та Ірина сиділи на крихітній кухні. Вони пили гарячий чай зі старих порцелянових чашок. Рижик тим часом жваво крутився біля крісла Віктора в сусідній кімнаті. Ірина говорила дуже тихо, боячись ненароком потурбувати чоловіка.

— Ми витратили абсолютно всі наші заощадження на лікарню в перший місяць після інсульту, на постійні крапельниці й доглядальниць, — сказала Ірина, дивлячись на свої потріскані натруджені руки. — Тепер пенсії ледь вистачає на просту їжу та основні ліки для підтримання артеріального тиску. Про професійний масаж чи платного приватного реабілітолога ми навіть не мріємо. Це коштує величезних грошей, Таню. На безплатну реабілітацію чекати надто довго, а дорогоцінний час минає.

Тетяна уважно слухала. Вона чудово знала високі ціни сучасних клінік.

— Але він зобов’язаний робити хоча б найпростішу гімнастику, — твердо відповіла вона. — Інакше суглоби назавжди втратять рухливість.

Ірина важко зітхнула й опустила очі.

— Він категорично відмовляється, Таню. Перший час після виписки він намагався, але в нього нічого не виходило. Він дуже злився, голосно кричав, відштовхував мене геть. Він постійно казав, що став марним тягарем, що краще б тоді не вижив. А потім він просто замовк і перестав намагатися щось робити. Глибока депресія з’їдає його зсередини набагато швидше, ніж сама хвороба.

Тетяна подивилася крізь прочинені дерев’яні двері до кімнати. За ці тижні Рижик трохи підріс. Його лапи стали міцнішими, а груди трохи ширшими, проте він усе ще залишався дуже незграбним цуценям.

Собаки мають дивовижний природний дар. Вони зовсім не помічають інвалідного візка. Вони не звертають жодної уваги на перекошене обличчя чи неробочу руку. Вони бачать лише саму людину, її запах та її енергію. Рижикові було абсолютно байдуже, чи може Віктор ходити на двох ногах або далеко кидати йому палицю в парку. Цуценяті цілком вистачало того, що ця людина перебуває поруч і дозволяє спати біля своїх ніг.

І ця безумовна, чиста прихильність творила справжні дива з настроєм старого. Він став набагато частіше усміхатися. Він почав дивитися на Рижика, а не на порожню вулицю за брудним склом.

Минув ще один місяць. Зима неохоче відступала. У черговий вихідний Тетяна привезла Рижикові нову іграшку. Це був маленький, дуже щільний гумовий м’ячик яскраво-червоного кольору. Цуценя відразу прийшло в повний захват. Воно бігало з м’ячиком по всій квартирі, голосно цокаючи кігтями по лінолеуму. Тетяна сиділа на старому скрипучому дивані й читала товстий медичний журнал. Ірина готувала обід на кухні.

Рижик підбіг просто до інвалідного крісла Віктора. Він міцно тримав червоний м’ячик у зубах. Цуценя зупинилося перед Віктором і питально, тоненько заскиглило. Віктор подивився на нього згори вниз. Рижик підійшов упритул, став на задні лапи й обережно поклав м’ячик просто на паралізовану праву ногу Віктора. М’ячик швидко скотився й упав на підлогу. Цуценя спритно схопило його й знову поклало на ногу. Віктор ледь усміхнувся лівою половиною обличчя.

— Я не можу гратися з тобою в м’яч, друже, — дуже тихо сказав старий. — Вибач.