Тієї ночі Данило довго не міг заснути. Просив іще одну казку, воду, запевняв, що в кутку хтось стоїть. Там рухалася лише тінь від вуличного ліхтаря, але я сиділа поруч, поки він не заснув просто посеред фрази. Богдан прийшов пізно, тихо роззувся й пройшов до спальні, навіть не зазирнувши до сина.
Напередодні дня народження я пекла торт, як робила щороку. Все було звичним: бісквіт, крем, ягоди для оздоби, ті самі миски й вінчик. Я взялася за нього не тому, що особливо хотіла свята, а тому, що багато років сама готувала частування й не уявляла, як порушити заведений порядок. Данило стояв на табуреті, старанно розмішував крем і час від часу облизував ложку, вдаючи, ніби це виходить випадково.
— Мамо, скільки тобі виповниться?
— Тридцять шість.
— Це багато?
— Залежно з ким порівнювати.
— З дідом?
— Тоді зовсім мало.
Він трохи подумав і спитав, чи буде дід на святі. Я пообіцяла попросити Богдана вивезти крісло до вітальні.
— Добре. Дід любить свята, — упевнено сказав Данило.
Я здивувалася. Павло Миронович на сімейних урочистостях рідко всміхався й майже не брав участі в розмовах. Але дитина бачила головне: дід завжди був поруч, уважно слухав і нікуди не йшов. Для Данила сама присутність означала любов.
Богдан поїхав уранці й повернувся лише надвечір, коли стіл уже був накритий. Посунув його на кілька сантиметрів, спитав, чи все готове, і пішов перевдягатися. Ні цікавості, ні бажання допомогти в його голосі не лишилося.
Прикрашаючи вітальню простими гірляндами, які вибрав Данило, я зазирнула до свекра.
— Завтра прийдуть гості. Хочете посидіти з усіма?
Він підтвердив, потім узяв планшет. Набирав довше, ніж зазвичай, ретельно добираючи слова. На екрані з’явилося: «Завтра тримайся. Що б не сталося».
— Що має статися, Павле Мироновичу?
Відповіді не було. Він дивився спокійно, ніби запитання вже не могло змінити підготовлене рішення.
— Добре, — пообіцяла я. — Я витримаю.
На світанку Данило влетів до спальні босоніж, у піжамі з машинками. У руках у нього був малюнок. На аркуші стояли три постаті: висока жінка в сукні, маленький хлопчик і людина в кріслі на колесах. Над ними друкованими літерами було написано «мама», «Данило» і «дід».
Богдана на малюнку не було.
Я розглядала аркуш довше, ніж треба було, потім обійняла сина й сказала, що вийшло гарно. Він попросив обов’язково показати малюнок дідові. Я пообіцяла і вперше ясно відчула: дитина вже намалювала нашу справжню сім’ю, поки я все ще боялася назвати її вголос…
