Після свята Лариса несподівано лишилася допомагати Мар’яні з прибиранням. Зазвичай вона першою вдягала пальто, але того вечора збирала тарілки й розмовляла пошепки. Павло Миронович дрімав у кріслі або робив вигляд, що спить.
— Оксана взагалі дивна, — сказала Лариса. — Стільки років поратися зі старим. Я б не витримала.
— Вона завжди була такою, — озвалася Мар’яна. — Надто добра, не вміє відмовляти.
— А може, спадку чекає?
Мар’яна тихо засміялася й нагадала, що майно однаково поділять між трьома синами незалежно від того, хто доглядав.
— Тоді хай старається, — підсумувала Лариса.
Я стояла на кухні й методично витирала тарілку. Злість, яка мучила мене в перші роки, кудись зникла. Лишилася ясність: кожен займав своє місце й показував, чого чекає від безпорадної людини. Я все розуміла, тільки ще не вирішила, як вчинити зі своїм життям.
Коли двері за жінками зачинилися, я підійшла до свекра. Він не спав. Альбом лежав на колінах, пальці були стиснуті.
— Допомогти вам лягти?
Павло Миронович подивився на мене й швидко моргнув — наш знак заперечення. Можливо, допомога не була потрібна. Можливо, він просто хотів побути сам. Я повернулася до посуду, а в голові все звучало: «Хай старається».
За кілька тижнів після розмови про Богдана, повертаючись із Данилом зі школи, я зустріла біля кімнати свекра незнайому жінку років шістдесяти. Темний жакет, акуратно вкладене волосся, шкіряна папка в руках. Вона представилася Лідією Степанівною, нотаріусом.
— Павло Миронович запросив мене, — пояснила вона.
— Яким чином?
— Написав електронною поштою. Ми листуємося близько трьох тижнів.
Таємні вікна на планшеті відразу набули сенсу. Я зайшла до кімнати. Павло Миронович сидів незвично прямо, тримаючи пристрій на колінах. На моє німе запитання він повільно заплющив очі.
Я не стала ні розпитувати, ні втручатися.
— Проходьте, будь ласка, — сказала нотаріусці й знову вдягла Данила. — Ми трохи погуляємо.
Півтори години син ганяв черевиком сніг, будував фортецю з грудок і носив знайдену гілку як посох. Я ходила поруч і уявляла, як Павло Миронович три тижні набирав листи по одній літері, пояснював свою волю, домовлявся про зустріч. «Вчиню інакше», — написав він після зізнання. Тепер я починала розуміти, наскільки буквально він це мав на увазі.
Мене дивувало не саме можливе заповіт, а самостійність, із якою він усе влаштував. Ми звикли вважати, що будь-який його зв’язок із зовнішнім світом проходить через мене: дзвінок лікареві, купівля ліків, переказ грошей. Але за цією залежністю зберігся чоловік, здатний шукати відомості, перевіряти фахівця й ухвалювати складні рішення. Він не просив мене стати співучасницею заздалегідь, бо хотів захистити мене і від тиску, і від підозр, ніби я спрямовувала його волю.
Коли ми повернулися, Лідія Степанівна вже пішла. Свекор лежав із заплющеними очима, поруч із планшетом білів аркуш, вирваний із блокнота. Я давно навчилася розбирати його важкий почерк. На папері було лише два слова: «Скоро. Потерпи».
Аркуш я склала й сховала до кишені. Нічого не спитала. Уперше за довгий час не лише Павло Миронович зберігав таємницю від родини — тепер і я мовчки стояла поруч із рішенням, подробиць якого не знала. Між нами лишалася одна обіцянка: потерпіти ще трохи…
