Син попросив мене не приходити на свято онука

Марина Денисівна, яка ще пів години тому захоплювалася щедрістю Раїси, пробиралася боком до виходу. Хутра, а в руках — міцно притиснута коробка з дорогим кухонним комбайном, приготованим у подарунок іменинникові.

— Марино Денисівно, ви куди? — не втримавшись, я гукнула до неї уїдливо. — Навіть торта не дочекаєтеся?

Вона поквапилася геть, старанно вдаючи, що нічого не чула.

— Зачекайте! Хоч хто-небудь, допоможіть! — Раїса кинулася за тими, хто йшов. — Мені лише на пару днів десь перебути! Марино! Ти ж моя подруга!

— Вибач, Раїсо, ремонт у нас! — буркнула Марина Денисівна й пірнула в машину.

Темрява поглинала одного «друга» за іншим. Разом із ними їхали подарунки: Кирилкові не дісталося навіть іграшкової машинки. Усе забирали назад — уже зрозуміли, що подарунків у відповідь від цієї сім’ї годі чекати.

Посеред спорожнілого двору Раїса залишилася сама. Дочка відмовилася від неї, друзі покинули, ворог довершив розгром.

Двері будинку розчахнулися, випускаючи на ґанок двох Степанових робітників. Вони тягли величезний недоладний пейзаж із лебедями у важкій золоченій рамі. Раїса колись віддала за нього шалені гроші на вернісажі, запевняючи, що купує «майбутню класику».

— Це куди ставити? — перекрикуючи вітер, запитав один із чоловіків.

Степан із планшетом стояв біля входу. Він махнув у бік газону.

— На траву! І пластикових грецьких богинь туди ж виносьте. Метрові вази теж. Нам у гуртожитку ці пилозбірники ні до чого.

Рама з гуркотом опустилася на пожухлу траву біля кованого паркану. За «шедевром» пішов позолочений торшер-пальма, потім коробки з імпортною порцеляною, яку Раїса видавала за антикваріат.

Задумана мною мінімалістична галявина на очах оберталася на блошиний ринок. Покупки, якими Раїса намагалася оплатити своє право на високий статус, тепер лежали в бруді. Непотрібні, смішні, жалюгідні у своїй дешевій претензії на розкіш.

Степан підійшов до паркану. Раїса, обхопивши себе руками, тремтіла від холоду.

— Громадянко, якщо вам щось із цього мотлоху потрібне — забирайте, — сказав він діловито.

Я повернулася до машини. З мене було досить; дивитися, як Раїса порпатиметься в цій купі, рятуючи підроблені скарби, я не хотіла.

За кермо я сіла з твердими руками. У дзеркалі заднього огляду було видно Андрія й Дарію: вони сідали в таксі, жодного разу не глянувши на покинуту Раїсу.

У скляному кубі тим часом мертвотно-біле освітлення поступилося теплому. Нові господарі вже налаштовували будинок під себе.