Питання стояло одне: як утилізувати це сміття, не забруднивши рук?
— А ось ці полички ми відкрутимо, — обіцяла тим часом Галина Петрівна, постукуючи нігтем по декоративних полицях з Оксаниною книжками. — Сам мотлох. Або вже…
Оксана всміхнулася. Усмішка вийшла така яскрава й сліпуча, що кіт Пушок про всяк випадок втиснувся в дальній кут шафи.
— А ти справді вважаєш, що це нормальна ситуація?
— Боже, Оксан, не починай! — Богдан картинно закотив очі, ніби вона просила його винести сміття втретє за день. — Ну, поживе мама в нас. Тобі шкода, чи що? Зате завжди в домі чисто й вечеря гаряча на столі. Ти ж сама казала, що втомлюєшся після роботи. От я про тебе й дбаю. Вирішив проблему.
«Дбає він. Вирішив проблему за рахунок моїх квадратних метрів і мого спокою».
Оксана глибоко вдихнула.
«Ніякого весілля не буде. Ключі забрати, дармоїдів виставити. Але зробити це треба красиво, витончено, так, щоб до цих броньованих черепів дійшов увесь масштаб їхньої помилки».
Вона не стала бризкати слиною, тупотіти ногами чи погрожувати поліцією. Вона широко, щиро, на всі тридцять два зуби всміхнулася. Її обличчя осяялося таким світлом розуміння й радості, що Богдан навіть видихнув із полегшенням.
— Галино Петрівно, знаєте, а ви вчасно… — промовила Оксана голосом, що дзвенів дзвіночком найвищого захвату. Хіба що конфеті зі стелі не посипалося.
— І раз ми тепер одна сім’я, а ви тепер господиня моєї квартири, то й машину мою забирайте.
Галина Петрівна завмерла з витягнутою рулеткою. Богдан упустив шматок сиру на паркет.
— Яку машину? — підозріливо примружилася непрохана гостя.
— Та мою, червоненьку таку, стоїть просто під вікном.
Оксана сплеснула руками, зображаючи крайній ступінь щедрості.
— Я ж її в кредит брала, виплатила недавно. Вам на ринок їздити треба, картоплю возити. Богдан водити вміє, забирайте. Ключі віддам, дарчу завтра ж оформимо.
В очах Галини Петрівни спалахнув такий яскравий, первісний вогонь жадібності, що від нього можна було прикурювати. Халявна міська квартира — це куш, але квартира в комплекті з безплатною машиною — це джекпот. Заради такого варто було трястися в плацкарті дві доби.
— Оксаночко! — Голос свекрухи здригнувся й одразу потеплішав на двадцять градусів.
Рулетка зі стуком упала на підлогу.
— Машину! Назавжди, чи що?
— Назавжди! Навіки! — кивала Оксана, не перестаючи променисто всміхатися. — Авжеж, ми ж сім’я, усе спільне. Кому ще віддавати, як не рідному Богданчикові та його прекрасній мамі? Спускайтеся швидше дивитися. Вона там просто біля під’їзду припаркована, вся блищить…
