Сміх мажорів обірвався миттєво: вони не знали, хто стоїть за спиною цієї жінки

— Де і коли?

Макаров назвав місце: той самий ресторан «Прага», завтра ввечері о сьомій.

— Приходь один. Ми теж будемо без охорони. Чесна розмова.

Андрій повісив слухавку.

Сірий запитав:

— Підеш?

Андрій кивнув:

— Піду. Пора закінчувати.

Сірий нахмурився:

— Обережніше. Остання розмова може стати пасткою.

Андрій усміхнувся:

— Знаю. Але вибору немає.

Наступного дня Андрій прийшов у ресторан. Сірий, Костян і Льоха чекали зовні, спостерігали. Усередині за тим самим столом сиділи троє батьків. Обличчя похмурі, виснажені. Андрій сів.

Бєлов заговорив першим, голос холодний:

— Ти знищив моє будівництво. Мільйони збитків. Я міг би тебе вбити прямо зараз.

Андрій подивився на нього спокійно:

— Міг би, але не можеш. Тому що якщо зі мною щось трапиться, мої люди дістануть вас усіх. І ваші сім'ї. Дружин, дочок, онуків. Усіх.

Макаров підняв руку:

— Стоп. Досить погроз. Ми всі тут розуміємо: війна ні до чого доброго не призведе. Ми втратимо гроші, репутацію. Ти втратиш життя. Давайте закінчимо це. По-дорослому.

Орлов кивнув:

— Ми пропонуємо угоду. Остаточну. Ти виїжджаєш із Дніпра. Ми даємо тобі мільйон, допомагаємо з житлом в іншому місті, твоїй матері — довічну пенсію. Ти зникаєш. Ми забуваємо тебе. Все.

Андрій дивився на них, мовчав. Потім сказав тихо:

— Ні. Я не поїду. Це моє місто. Моя мати тут прожила все життя. Я не кину її. Але ось що я вам скажу. Якщо ви залишите нас у спокої, я залишу вас. Ніяких нових підпалів, ніяких погроз. Але якщо хоч один із вас спробує зробити щось проти мене або моєї сім'ї, я знищу вас усіх дощенту. Це останнє попередження.

Троє чоловіків перезирнулися. Бєлов зціпив зуби, але кивнув. Макаров зітхнув:

— Гаразд. Домовилися. Ти — тихо. Ми — теж. Більше ніяких ігор.

Андрій встав:

— Більше жодних ігор.

Вийшов із ресторану.

Минуло пів року. Осінь 2015 року пофарбувала Дніпро в жовті та червоні тони. Місто жило своїм звичайним життям. Але для деяких людей ця осінь стала зовсім іншою.