У новорічний вечір у домі влаштували велику святкову вечерю. За одним столом зібралися жителі селища, молодь і Данило, який приїхав у гості. Серед багатьох страв стояв і той самий гуляш, який Лідія Степанівна колись готувала в казані старого цеху.
Усі привітали одне одного й підняли келихи, а море за вікнами сяяло в останніх променях заходу. Жінка дивилася на усміхнені обличчя й уже не могла уявити, що колись готувала на самоті, ховаючись від чужих поглядів.
На той час колишній склад змінився остаточно. Молоді люди пофарбували стіни, розбили невеликий сад і перетворили непримітну будівлю на один із найохайніших будинків селища. Над входом з’явилася табличка: «Дім надії імені Богдана. Вчинок одного захищає життя багатьох».
Через ці двері пройшло понад тридцять людей. Більшість знайшли роботу й почали самостійне життя. Данило став шанованим техніком на верфі, Назар відкрив маленьке кафе й успішно ним керував, інші теж сумлінно працювали.
Та найважливішим було інше: колишні мешканці регулярно поверталися, привозили продукти, ремонтували дім і допомагали новачкам. Вони без довгих пояснень упізнавали в переляканих обличчях власне минуле й уміли підтримати так, щоб людина не почувалася зобов’язаною. Данило під час кожного візиту повторював:
— Матуся дала нам можливість почати заново. Тепер наша черга передати цю можливість далі.
Одного зимового дня Остап пив із Лідією Степанівною чай. Її волосся стало білішим, але погляд зберіг колишнє тепло.
— Як ви почуваєтеся? — запитав він.
— Спокійніше. Хлопці й дівчата влаштувалися, дім стоїть міцно. Тільки Богдана часто згадую.
— Думаєте, що він сказав би, якби зараз був поруч?
Вона довго дивилася у вікно, перш ніж відповісти:
— Напевно, спитав би, навіщо я здійняла стільки галасу довкола справи, яку він вважав звичайною.
— А ще він пишався б вами, — сказав Остап. — Серце вашого сина й далі рятує людей через усе, що ви робите.
Лідія Степанівна всміхнулася так світло, ніби почула не втіху, а довгождану відповідь…
