Наступної весни відзначили дворіччя дому. На свято з’їхалися колишні мешканці з різних міст — упевнені в собі, подорослішалі, з планами на майбутнє. Головним сюрпризом став подарунок, який вони готували спільно.
Поруч із домом з’явилася невелика бібліотека, збудована їхніми руками. Передаючи Лідії Степанівні ключ, Данило сказав:
— Ви навчили нас цінувати знання й не боятися мріяти. Тепер книжки допоможуть місцевим дітям повірити у свої мрії.
Жінка не змогла відразу відповісти. Біля входу був викарбуваний напис: «Знання — світло надії», присвячений матусі Лідії та пожежникові Богдану.
Увечері на березі запалили свічки на згадку про нього. Сотні маленьких вогників мерехтіли на тлі темної води, нагадуючи розсип зірок. Лідія Степанівна тримала найбільшу свічку.
— Богдане, врятовані тобою люди тепер допомагають багатьом іншим, — промовила вона. — Я хотіла, щоб ти знав: твоя жертва не була марною.
З моря повіяв м’який вітер, і полум’я стало яскравішим. За кілька днів Лідія Степанівна вирушила на обстеження: вік дедалі частіше нагадував про себе. Серйозних порушень лікарі не виявили, але наполегливо порадили їй більше відпочивати й передати частину турбот молодим.
— Вони вже здатні жити самостійно, — сказав лікар. — Тепер подумайте і про себе.
— Відпочину, коли остаточно побачу, що вони пустили коріння, — спокійно відповіла жінка.
Улітку соціальні служби оголосили нову програму підтримки громадських домів, створену з урахуванням досвіду притулку. Молоді люди схвильовано говорили, що один вчинок Лідії Степанівни допоміг змінити ставлення цілої системи. Вона ж не надавала цьому особливого значення.
— Програми важливі, але самі собою вони нікого не зігріють. Усе починається з того, що одна людина помічає іншу.
Пізньої осені вона разом з Остапом піднялася на пагорб над селищем. Унизу простягалося безкрає синє море.
— Маю до тебе прохання, — сказала Лідія Степанівна. — Якщо одного дня мене не стане, простеж, щоб ця справа не зупинилася.
Остап різко повернувся до неї.
— Навіщо ви про це говорите? Ви ще сповнені сил.
— У житті всяке буває. Краще знати заздалегідь, що діти знову не лишаться самі.
— Тепер ваша справа тримається не на одній людині, — упевнено відповів він. — Є жителі селища, колишні мешканці, благодійники, соціальні служби. Надто багато людей підхопили це світло, щоб воно згасло…
