Улітку життя в селищі стало особливо жвавим. Молоді мешканці працювали в їдальні й гостьових будинках, допомагали рибалкам лагодити сіті, прибирали вулиці й привітно підказували дорогу приїжджим. Почувши похвалу на адресу вихованої молоді, місцеві жителі відповідали з неприхованою гордістю.
Одного разу Данило отримав важливу новину. Його старанність і здібності до ремонту човнів помітили, після чого запропонували постійну роботу техніком. Усі раділи, але сам юнак виглядав розгубленим.
— Я не хочу покидати дім, — зізнався він. — Тут ви й усі, хто став мені родиною.
Лідія Степанівна поклала долоню йому на плече.
— Данилку, пташеня не може вічно лишатися в гнізді. Настав час вийти у світ і самому нести людям надію.
— А як же ви, матусю?
— Поруч зі мною тепер багато помічників. Тут з’являтимуться інші хлопці й дівчата, а Богдан через тебе далі рятуватиме тих, кому важко.
Кілька днів Данило обмірковував її слова й нарешті погодився почати самостійне життя. У день від’їзду провести його вийшло все селище. Лідія Степанівна просила писати й приїздити, а він обіцяв ніколи не забувати дім, де йому повернули бажання жити.
Місце, що звільнилося, невдовзі зайняв новий юнак. Так виникло природне коло: одні приходили зламаними, поступово знаходили опору й ішли далі, звільняючи ліжко тому, хто ще тільки шукав порятунку.
Восени, коли пагорби вкрилися багряним листям, Остап гуляв із Лідією Степанівною берегом.
— Навіть не віриться, скільки всього сталося від того ранку, коли ви вперше попросили стільки м’яса, — зауважив він.
— Я тоді думала тільки про Богдана, — відповіла жінка. — Хотіла продовжити хоч малу частину того, що він робив, і не уявляла, скільки людей одного дня стане поруч.
— Ви посадили крихітне зернятко, а виросло велике дерево.
Лідія Степанівна зупинилася й похитала головою.
— Ні, Остапе. Зернятко посадив мій син. Я лише поливала землю, щоб воно не загинуло…
