За кілька днів молоді мешканці почали допомагати селищу. Данило вчився ремонтувати рибальські човни, інші прибирали територію, носили покупки літнім сусідам і виконували дрібні доручення.
— Ми не хочемо лише приймати допомогу, — пояснив один із хлопців. — Нам теж важливо бути корисними.
Жителі цінували це прагнення, хоча звикання до нового життя давалося не всім однаково. Назар, який пережив чимало тяжких подій, ніяк не міг повірити, що спокій триватиме. Він тримався осторонь і часом тужив за давніми знайомими, хоч яким небезпечним було те коло.
Одного разу Назар отримав звістку від старого приятеля й, нікого не попередивши, поїхав до міста. Кілька днів від нього не було жодної звістки. Коли він нарешті повернувся, обличчя було вкрите синцями, одяг порваний, а сам він ледве тримався на ногах.
Лідія Степанівна не стала розпитувати його при всіх і не мовила жодного слова докору. Вона лише взяла юнака за руку.
— Назарчику, помилитися може кожен. Але підвестися після помилки мусиш ти сам.
Від її спокійного голосу він розридався.
— Матусю, який же я дурень. У мене з’явився дім, хороші люди, а я все зіпсував.
— Не зіпсував. Просто пам’ятай: сюди можна повернутися, коли б тобі не знадобилася допомога.
Тієї ночі Назар довго сидів на березі й дивився в темряву. Наступного дня він улаштувався помічником до невеликої їдальні. Спочатку все валилося в нього з рук, але кожне виконане доручення повертало впевненість.
— Здається, я все-таки зможу стати іншою людиною, — зізнався він Лідії Степанівні через деякий час.
Вона всміхнулася, не перебільшуючи власної заслуги.
— Головне, що ти сам цього хочеш.
Минуло пів року. Старий склад остаточно перетворився на живий Дім матусі Лідії. Сюди забігали місцеві діти, на стінах з’являлися малюнки, а поруч із ними — листи тих, кому жінка допомогла.
В одному було написано: «Матусю, ви прихистили нас, коли ми не могли стояти на ногах. Завдяки вам у мене знову з’явилися сили. Одного дня і я стану людиною, здатною захистити іншого».
Лідія Степанівна прочитала ці рядки кілька разів, притисла аркуш до грудей і прошепотіла:
— Богдане, зерна, які ти залишив, уже дають перші паростки…
