Тривога повернулася до Дому матусі Лідії. Молоді мешканці знову запитували, чи не опиняться вони на вулиці, а жінка обіймала кожного й повторювала:
— У вас є я. Поки ми разом, вихід неодмінно знайдеться.
Одного разу до Остапової крамниці прийшов Мирон, колишній товариш Богдана по службі. Він бачив опубліковане відео й не зміг лишитися осторонь.
— Богдан колись дуже допоміг мені, — сказав він, насилу стримуючи хвилювання. — У моєму рідному селищі пустує старий склад. Він просторіший за ваш цех, там багато вікон, а власники готові віддати приміщення майже за безцінь. Я говорив із місцевими жителями — вони не заперечують і обіцяли прийняти хлопців і дівчат по-доброму.
Склад стояв у невеликому рибальському селищі біля моря. Коли Лідія Степанівна й Остап приїхали його оглянути, сонячне світло лилося крізь широкі вікна, а за будинками чувся рівний шум хвиль. Будівля потребувала ремонту, але була суха, міцна й досить велика для всіх.
— Нас справді приймуть? — кілька разів перепитувала Лідія Степанівна.
— Тут люди звикли допомагати одне одному, — запевнив Мирон. — Вони вже чекають на вас.
Переїзд виявився легшим, ніж усі боялися. Волонтери надали транспорт, привезли матеріали й разом із жителями селища підготували склад до заселення. Стіни утеплили, щілини закрили, а стару дерев’яну підлогу очистили й відшліфували.
Молоді люди самі облаштували невеликі особисті куточки. Розставляючи ліжка й розвішуючи речі, вони вперше говорили не про тимчасовий прихисток, а про справжній дім. У їхніх рухах зникла колишня поспішність людей, готових будь-якої миті знову збиратися в дорогу. Навіть наймовчазніші обговорювали, де поставити стіл і як зручніше розподілити простір.
Першого вечора сусіди принесли вечерю. На довгому столі з’явилися смажена риба, гаряча юшка й паруюча картопля. Лідія Степанівна дивилася на незнайомих людей, які без зайвих розпитувань ділилися їжею, і не могла стримати сліз.
— Дякую за такий прийом. Богдан був би щасливий побачити нас тут.
Староста селища взяв її за руку.
— Це вам дякуємо. З вашою молоддю і наше селище оживе.
Після вечері Остап вийшов до берега. Він довго дивився на теплі вікна колишнього складу й думав про те, що нове місце стало не черговою зупинкою, а початком іншого життя. Під шум прибою йому здавалося, що справа Богдана нарешті знайшла дім, який уже ніхто не зможе назвати таємним…
