За добу відео розійшлося тисячами сторінок. Люди зізнавалися, що повірили чуткам, просили пробачення в Лідії Степанівни, називали Богдана героєм і запитували, куди можна переказати допомогу. Замість колишніх звинувачень під записом з’являлися слова вдячності й пошани.
До старого цеху почали привозити продукти, ліки, ковдри й речі першої потреби. До збору долучилися благодійні об’єднання й невеликі компанії. Місцева адміністрація визнала приміщення тимчасовим притулком і пообіцяла допомагати в межах своїх можливостей.
Найбільше змінилися сусіди. Ті, хто ще недавно вимагав вигнати мешканців, тепер приходили з гостинцями, сідали з ними за один стіл і ніяково перепрошували. Молоді люди спершу приймали ці візити насторожено, але поступово переконувалися, що за принесеними пакетами більше не ховається бажання осудити чи вигнати їх. На обличчі Лідії Степанівни вперше за довгий час з’явився вираз спокою.
— Бачиш, синочку, — прошепотіла вона якось, дивлячись на фотографію Богдана. — Тепер твою справу продовжують усі разом.
Прихисток перестав бути таємним. Його почали називати Домом матусі Лідії, а відвідувачі приїздили навіть із віддалених районів. Одні приносили книжки, інші — одяг і продукти, треті пропонували молодим людям роботу.
Поступово мешканці перестали боятися виходити за ворота. Вони ходили на ринок, брали участь у місцевих заходах і допомагали сусідам. Особливо багато справ брав на себе Данило: попри хвору ногу й милицю, він носив продукти, лагодив меблі, латав стіни й упорядковував приміщення.
Здавалося, найгірше лишилося позаду, але одного разу з адміністрації надійшло офіційне повідомлення. Земля під колишнім виробництвом належала місту й у майбутньому призначалася для інших потреб. Притулок мав звільнити будівлю.
Новина миттєво пригасила пожвавлення в домі. Хтось розсердився, хтось заплакав, а найтривожніші вже уявляли повернення на вулицю. Лідія Степанівна довго мовчала, а потім сказала:
— Ми знайдемо інше місце. Після всього, що пережили разом, я не дозволю вам знову лишитися без даху.
За кілька днів вона прийшла до Остапа.
— Мені потрібна твоя допомога. Треба шукати новий дім — досить просторий для всіх і такий, який ми зможемо утримувати.
Остап одразу погодився. Він обдзвонював знайомих, звертався до агентств, оглядав старі будівлі, але або площа була замала, або плата виявлялася непосильною. Навіть відповідні варіанти траплялися так далеко, що мешканці не змогли б діставатися до роботи й лікарні.
Кілька тижнів не дали результату. Потім надійшло друге повідомлення: упродовж трьох місяців треба було подати план переїзду. Час, який раніше здавався достатнім, раптом почав танути…
