— Артемові не обіцяй того, чого не зможеш виконати. І не вимагай, щоб він тебе одразу любив.
— Я знаю.
— Ні. Поки що не знаєш. Але можеш навчитися.
Він кивнув і вийшов.
Справа тяглася майже рік.
За цей рік Віра Іванівна звикла ходити коридорами, де пахло фарбою, пилом і чужим страхом. Звикла відповідати на запитання, чути прізвище сина в офіційному тоні, бачити, як Марія стискає руки перед дверима кабінету. Звикла до того, що сусіди перешіптуються. Ганна Петрівна якось голосно сказала біля під’їзду: «Хто засуджує матір за правду, хай свою квартиру дарує шахраям», — і шепіт став тихішим.
Постраждалих виявилося більше, ніж думали. Не всім змогли допомогти. У когось строки минули, у когось документи були складені без явних порушень, хтось помер, не дочекавшись розгляду. Але кілька угод арештували до перепродажу. Гроші на рахунках Сергія й пов’язаних людей частково заморозили. Нотаріус позбувся права працювати ще до суду. Оцінювач уклав угоду зі слідством. Дмитро давав свідчення, передавав записи, визнавав свою роль. Його адвокат намагався пом’якшити покарання, але не заперечував очевидного.
Вірі Іванівні було важко слухати в суді, як Ольга розповідала про матір, яка тепер боялася відчиняти двері навіть листоноші. Як Микола казав, що сестра перестала виходити на вулицю від сорому. Як Марія, бліда й худа, підтверджувала листування й плакала, коли мова заходила про Артема.
Сергій Бондаренко в залі тримався впевнено. Золотий зуб блиснув, коли він усміхнувся на словах Ольги. Він називав усіх «недобросовісними позичальниками», казав, що бізнес був законним, а Дмитро просто мститься колишньому партнерові. Але потім увімкнули аудіозапис, той самий, який Дмитро колись надіслав Марії.
Голос Сергія звучав хрипко й буденно:
— Дитину бери, з дітьми старі м’якші. Папери хай не читають, кажи, що юрист перевірив. Хто спитає про гроші — розписка є. Не підпише мати, знайдемо іншу. Але мати зручніша, чистий об’єкт.
Віра Іванівна сиділа на лаві, тримаючись за сумку. У неї заніміли пальці. Дмитро, який стояв поруч зі своїм адвокатом, опустив голову.
Потім увімкнули фрагмент розмови Дмитра з Вірою Іванівною на кухні, де він казав: «Я загруз по горло». Його голос тремтів, зривався, і від цього зал слухав тихіше. Для суду це був доказ. Для Віри Іванівни — ніж, який знову повертали.
Вирок оголосили в холодний похмурий день. Сергій отримав реальний строк і обов’язок відшкодувати збитки разом з іншими учасниками. Нотаріус і ще кілька людей теж понесли покарання. Дмитрові призначили м’якше покарання через співпрацю, визнання й допомогу слідству, але без повної свободи. Віра Іванівна заздалегідь знала, що так буде, Кирило пояснював їй багато разів, і все одно, коли пролунали слова суду, в неї підкосилися ноги.
Марія підхопила її під лікоть.
— Віро Іванівно…
— Я стою, — прошепотіла вона, хоч стояла вже більше на чужій руці.
Дмитро обернувся. Їхні погляди зустрілися. У його очах не було прохання. Лише сором і втома. Він ледь помітно кивнув їй. Вона теж кивнула. Це було не прощення. Але це було не зречення.
Після суду Ольга підійшла до Віри Іванівни й міцно обійняла її.
— Маму повернемо, — сказала вона крізь сльози. — Кирило каже, шанси хороші. Якби не ви…
— Не я, — відповіла Віра Іванівна. — Артем.
Ольга похитала головою.
— Дитина сказала, а ви почули. Це різні речі.
Навесні одна з квартир справді повернулася колишній господині. Не відразу, через додаткові засідання, через нерви, скарги, експертизи, підписи. Частину грошей стягнули, частина, ймовірно, зникла назавжди. Але люди перестали бути самотніми: Кирило допоміг їм створити ініціативну групу, Марія розбирала документи, бо знала внутрішню кухню фірми, Віра Іванівна телефонувала літнім свідкам, заспокоювала, пояснювала простими словами, де поставити підпис, як не боятися кабінетів.
Вона більше не казала у дворі: «Мій Діма — велика людина». Казала інакше:
— Читайте папери. Не соромтеся питати. Рідна людина теж може помилитися. А шахрай найчастіше приходить з усмішкою.
Марія зняла маленьку квартиру в сусідньому дворі. Продала машину, влаштувалася бухгалтеркою в салон меблів, ходила втомлена, але ніби справжня. Без шовкових суконь, без холодної усмішки. Вони з Вірою Іванівною не стали близькими подругами, надто багато стояло між ними, але навчилися пити чай на одній кухні й мовчати без ненависті.
Артем часто лишався в бабусі. Він більше не грався в тата. Жовтий телефон довго лежав у серванті, потім хлопчик сам дістав його й сказав:
