— Сьогодні вранці. Його, нотаріуса, ще двох. Мене викликали. Я дав свідчення.
Вона мовчала.
— Не тому, що я хороший, — гірко всміхнувся він. — Не дивися так. Просто зрозумів, що він усе звалить на мене. У нього на мене була тека. А в мене на нього — записи. Я їх віддав.
— Усі?
— Усе, що було. По Мельник, Савчук, ще по трьох. По тобі теж.
Він дістав із кишені складений аркуш.
— Це список рахунків і людей, через яких виводили гроші. Кирилові віддаси. Я копію вже передав слідчому, але хай у постраждалих теж буде.
Віра Іванівна не взяла одразу.
— Чому прийшов до мене?
Дмитро підвів очі. Вони були червоні, втомлені, без звичного захисту.
— Бо більше нікуди.
Ці слова вдарили по материнському місцю в грудях, по найм’якшому. Вона ледь не потягнулася до нього, але зупинилася. Між ними лежали не один скандал і не одна помилка. Між ними лежали чужі квартири, сльози старих людей, страх дитини, синець на її руці.
— У тебе є дружина і син.
— Маша не хоче мене бачити. І правильно. Артем… — Голос його зірвався. — Він сховався за неї, коли я прийшов. Сказав: «Я буду казати правду». Уявляєш? Шестирічна дитина дивиться на мене так, ніби я чудовисько.
— А ким ти був, коли лякав його мовчанням?
Дмитро заплющив очі.
— Не добивай.
— Ні, Дімо. Це не добивання. Це правда, яку ти надто довго називав обставинами.
Він сидів, опустивши голову. На скронях у нього з’явилося сиве волосся. Віра Іванівна раніше його не помічала.
— Я написав явку з повинною по деяких епізодах, — сказав він глухо. — Буду співпрацювати. Можливо, частину грошей вдасться повернути. Не все. Я знаю.
— Ти розумієш, що на тебе чекає?
— Так.
— І все одно?
— А який варіант? Тікати? Сергій навчив мене одного: коли брешеш, тебе тримає кожен, хто знає правду. Я втомився, мамо. Я так втомився, що інколи вранці не міг згадати, кого сьогодні треба обдурити.
Віра Іванівна відвернулася до вікна. У дворі Ганна Петрівна розвішувала на мотузці дитячі шкарпетки свого онука. Вітер смикав їх, як маленькі прапорці.
— Я не знаю, чи зможу пробачити, — сказала Віра Іванівна.
— Я не по це прийшов.
— А по що?
Він поклав аркуш на стіл і встав.
— Сказати, що ти правильно вчинила. І що… — Він запнувся. — Що я пам’ятаю айстри. Просто тоді в магазині були хризантеми.
Вона заплющила очі. Ця дрібна фраза чомусь виявилася найболючішою. Отже, десь усередині він пам’ятав. Отже, не весь зник.
— Дімо.
Він зупинився біля дверей.
— Що?
