— Кирило знає, що ти тут.
Дмитро жбурнув телефон на диван. Екран тріснув.
— Ти мені більше не мати, — сказав він.
Вона відчула, як ці слова входять у неї повільно, без крові, але глибоко. Хотілося закричати, схопити його за рукав, сказати, що він не має права, що вона все життя була йому матір’ю навіть тоді, коли в неї не було сил. Але вона лише випросталася.
— А я тобі все ще мати. Тому й не дам тобі остаточно загинути.
Він пішов, не взявши торт.
За годину зателефонувала Марія. Вона плакала, говорила швидко, збивчиво:
— Він приїхав, кричить, що я зрадила. Забрав ноутбук. Розбив вазу. Артем у кімнаті зачинився. Я не знаю, що робити.
— Ідіть, — сказала Віра Іванівна. — Одразу.
— Куди?
— До мене.
— Він прийде.
— Хай приходить не до однієї жінки, а туди, де його чекатимуть свідки.
Віра Іванівна зателефонувала Кирилові, потім сусідці Ганні Петрівні. Та прийшла за п’ять хвилин у халаті й із важкою сковорідкою в руці.
— Про всяк випадок, — сказала вона, сапаючи. — Я давно казала, надто вже він гладенький став, ваш Димко. У гладеньких чоловіків усередині скалки.
Марія приїхала з Артемом увечері. У неї була розсічена губа — не сильно, але кров запеклася в кутику. Вона казала, що Діма не бив, просто штовхнув, вона вдарилася об дверцята шафи. Артем мовчав, вчепившись у плюшевого динозавра. Віра Іванівна не ставила запитань при дитині. Налила їм супу, постелила на дивані, дала Марії чисту футболку.
Уночі вони сиділи на кухні втрьох: Віра Іванівна, Марія й Кирило, який приїхав після роботи. На столі лежали Маріїн телефон, флешка, роздруківки листувань, копії договорів, які вона знайшла в хмарному сховищі. Там були прізвища, суми, адреси, позначки: «вмовити через онучку», «лікар», «готівка за розпискою», «В.І.К. — мати Д., чистий об’єкт».
Віра Іванівна дивилася на свої ініціали й не могла дихати.
— Вони вже готували вашу угоду, — сказав Кирило. — Тут є лист оцінювачеві й чернетка договору дарування.
— Дарування? — перепитала Марія. — Діма казав довіреність.
— Для вас — довіреність. Для себе — дарування через представника. Схема могла змінюватися.
Марія затулила рот долонею.
— Він би справді позбавив її квартири?
Кирило не відповів. Відповідь була на папері.
Наступного дня вони подали заяви. Не одну — кілька. Кирило супроводжував Віру Іванівну, Марію, Ольгу, Миколу й ще двох людей, яких знайшли через старі судові справи. У відділку було душно, пахло мокрими куртками й кавою з автомата. Черговий спочатку слухав утомлено, але коли Кирило поклав на стіл роздруківки, аудіофайли, копії договорів і список постраждалих, його обличчя стало серйознішим.
— Матеріали приймемо, — сказав він. — Перевірка буде. Вас викликатимуть для пояснень. Телефони й носії можуть знадобитися для огляду.
— Ми готові, — відповів Кирило.
Віра Іванівна підписувала пояснення повільно. Рука боліла. Кожна літера прізвища здавалася важкою. Коли дійшла до рядка «ставлення до особи», вона написала: «мати».
І зупинилася. Ручка зависла над папером.
— Усе гаразд? — спитав працівник.
— Так, — сказала вона. — Просто… важко.
Після цього почалися тижні, у яких не було тріумфу. Було чекання, безсоння, виклики на бесіди, додаткові запитання. Дмитро спочатку зник. Потім надіслав матері повідомлення: «Ти задоволена?» Вона не відповіла. Потім: «Сергій погрожує Маші». Це вона показала Кирилові. Той сказав, що погрози треба фіксувати. Марія написала заяву окремо, додала скриншоти повідомлень від Сергія: «Рота закрий, інакше дитина житиме з батьком», «Ти сама все підписувала», «Не забувай, хто платив за ваше красиве життя».
Артем пішов до дитячого психолога. Марія довго пручалася, казала, що «не треба робити з дитини хворого», але після ночі, коли він закричав уві сні: «Я мовчу, я справжній чоловік», сама зателефонувала до центру. Віра Іванівна сиділа в коридорі, поки хлопчик малював у кабінеті. На стіні висіли дитячі малюнки сонця й будиночків. Вона дивилася на них і думала, що дім — це не стіни. Але без стін людині теж страшно.
Дмитро прийшов до неї за місяць.
Вона відчинила не відразу. Спочатку подивилася у вічко, потім зателефонувала Кирилові й залишила телефон на гучному зв’язку. Дмитро стояв у під’їзді сам. Неголений, схудлий, у куртці, якої вона раніше не бачила. Від колишнього блиску не лишилося майже нічого.
— Мені можна зайти? — спитав він.
Вона зняла ланцюжок.
Він пройшов на кухню, сів на той самий стілець, де колись їв манну кашу перед школою. Довго дивився на руки.
— Сергія затримали, — сказав він.
Віра Іванівна відчула, як серце вдарило в ребра.
— Коли?
