— Він грався в тебе. З іграшковим телефоном. Дуже схоже, Дімо. Навіть страшно, як схоже.
Син відкинувся на спинку стільця. По обличчю пройшла судома.
— Дитина несе дурниці.
— Дитина несе те, що чує.
— Ти записала його? — спитав Дмитро, і голос його став низьким.
Віра Іванівна не відповіла.
Він ударив долонею по столу. Чашка підстрибнула, чай вихлюпнувся на клейонку.
— Ти записала мого сина? Ти розумієш, що ти робиш? Ти хочеш зруйнувати мені життя?
— Я хочу врятувати хоча б те, що ще лишилося.
— Нічого ти не розумієш! — Він схопився. — Сергій мене зжере. Ти думаєш, я хотів? Думаєш, мені подобалося сидіти з цими бабками, слухати їх про пенсії? Спочатку все було нормально. Ми викуповували борги, заробляли відсоток. Потім один клієнт помер до угоди, документи зависли, гроші вже були вкладені. Сергій сказав: «Вирішимо». Вирішили. Потім другий. Потім пішло. Я загруз, мамо. Я загруз по горло.
Він говорив швидко, захлинаючись. Віра Іванівна дивилася на нього й бачила одразу двох Дім: дорослого чоловіка з дорогим годинником і хлопчика, який у дванадцять років розбив сусідське вікно й тиждень ховався, поки вона не взяла його за руку й не відвела вибачатися.
— Навіщо моя квартира? — спитала вона.
Він замовк. Провів долонею по обличчю.
— Щоб закрити одну діру.
— Чию?
— Нашу. Спільну. Там перевірка намічалася. Один родич тієї старої здійняв галас. Треба було показати актив, провести зустрічну угоду, вивести частину зобов’язань. Я б повернув.
— Як повертав іншим?
— Мамо…
— Ні, відповідай. Як повертав?
Він сів, обхопив голову руками.
— Я не знаю.
Це було страшніше за крик.
Віра Іванівна відчула, як по щоках течуть сльози. Вона не витирала їх.
— Ти приводив Артема до літніх людей, щоб вони тобі повірили.
— Сергій сказав, так м’якше.
— А ти погодився.
— Я думав, він нічого не розуміє.
— Він розуміє страх. Він ночами питає, чи не віддасть його тато дядькові Сергію.
Дмитро здригнувся. Уперше за всю розмову в його обличчі щось тріснуло.
— Він так сказав?
— Так.
Він відвернувся до вікна. Довго мовчав. У дворі хтось грюкнув дверцятами машини, нагорі зашуміла вода в трубах.
— Чого ти хочеш? — спитав він нарешті.
— Правди. Документів. Зізнання. Допомоги тим, кого ви обдурили.
Він засміявся коротко й зло.
— Ти уявляєш, що буде? Мене покарають. Сергія, може, ні, а мене — так. Маша залишиться сама. Артем буде сином злочинця.
— А зараз він син кого?
Дмитро подивився на неї так, ніби вона вдарила його.
— Ти жорстока, мамо.
— Ні. Я запізно перестала бути зручною.
Він підвівся.
— Я нічого тобі не дам.
— Тоді це зроблять інші.
— Марія? — Його обличчя перекосилося. — Вона тобі щось дала?
Віра Іванівна зрозуміла, що сказала зайве. Надто пізно.
Дмитро схопив телефон зі столу. Диктофон і далі працював. На екрані блимала червона цятка.
Кілька секунд вони дивилися одне на одного.
— Ти записувала, — прошепотів він.
— Так.
Він стиснув телефон так, що побіліли кісточки пальців.
— Видали.
— Ні.
— Видали, я сказав!
Він ступив до неї, але зупинився. Мабуть, згадав зап’ясток. Або зрозумів, що запис уже міг піти далі.
Віра Іванівна тихо сказала:
