Життя без прикрас— Він грався в тебе. З іграшковим телефоном. Дуже схоже, Дімо. Навіть страшно, як схоже.
Син відкинувся на спинку стільця. По обличчю пройшла судома.
— Дитина несе дурниці.
— Дитина несе те, що чує.
— Ти записала його? — спитав Дмитро, і голос його став низьким.
Віра Іванівна не відповіла.
Він ударив долонею по столу. Чашка підстрибнула, чай вихлюпнувся на клейонку.
— Ти записала мого сина? Ти розумієш, що ти робиш? Ти хочеш зруйнувати мені життя?
— Я хочу врятувати хоча б те, що ще лишилося.
— Нічого ти не розумієш! — Він схопився. — Сергій мене зжере. Ти думаєш, я хотів? Думаєш, мені подобалося сидіти з цими бабками, слухати їх про пенсії? Спочатку все було нормально. Ми викуповували борги, заробляли відсоток. Потім один клієнт помер до угоди, документи зависли, гроші вже були вкладені. Сергій сказав: «Вирішимо». Вирішили. Потім другий. Потім пішло. Я загруз, мамо. Я загруз по горло.
Він говорив швидко, захлинаючись. Віра Іванівна дивилася на нього й бачила одразу двох Дім: дорослого чоловіка з дорогим годинником і хлопчика, який у дванадцять років розбив сусідське вікно й тиждень ховався, поки вона не взяла його за руку й не відвела вибачатися.
— Навіщо моя квартира? — спитала вона.
Він замовк. Провів долонею по обличчю.
— Щоб закрити одну діру.
— Чию?
— Нашу. Спільну. Там перевірка намічалася. Один родич тієї старої здійняв галас. Треба було показати актив, провести зустрічну угоду, вивести частину зобов’язань. Я б повернув.
— Як повертав іншим?
— Мамо…
— Ні, відповідай. Як повертав?
Він сів, обхопив голову руками.
— Я не знаю.
Це було страшніше за крик.
Віра Іванівна відчула, як по щоках течуть сльози. Вона не витирала їх.
— Ти приводив Артема до літніх людей, щоб вони тобі повірили.
— Сергій сказав, так м’якше.
— А ти погодився.
— Я думав, він нічого не розуміє.
— Він розуміє страх. Він ночами питає, чи не віддасть його тато дядькові Сергію.
Дмитро здригнувся. Уперше за всю розмову в його обличчі щось тріснуло.
— Він так сказав?
— Так.
Він відвернувся до вікна. Довго мовчав. У дворі хтось грюкнув дверцятами машини, нагорі зашуміла вода в трубах.
— Чого ти хочеш? — спитав він нарешті.
— Правди. Документів. Зізнання. Допомоги тим, кого ви обдурили.
Він засміявся коротко й зло.
— Ти уявляєш, що буде? Мене покарають. Сергія, може, ні, а мене — так. Маша залишиться сама. Артем буде сином злочинця.
— А зараз він син кого?
Дмитро подивився на неї так, ніби вона вдарила його.
— Ти жорстока, мамо.
— Ні. Я запізно перестала бути зручною.
Він підвівся.
— Я нічого тобі не дам.
— Тоді це зроблять інші.
— Марія? — Його обличчя перекосилося. — Вона тобі щось дала?
Віра Іванівна зрозуміла, що сказала зайве. Надто пізно.
Дмитро схопив телефон зі столу. Диктофон і далі працював. На екрані блимала червона цятка.
Кілька секунд вони дивилися одне на одного.
— Ти записувала, — прошепотів він.
— Так.
Він стиснув телефон так, що побіліли кісточки пальців.
— Видали.
— Ні.
— Видали, я сказав!
Він ступив до неї, але зупинився. Мабуть, згадав зап’ясток. Або зрозумів, що запис уже міг піти далі.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.