Віра Іванівна похитала головою.
— Я пишалася ним.
Микола сів, важко опустивши плечі.
— Ми всі чимось пишалися, Віро Іванівно. Хто дітьми, хто квартирою, хто тим, що сам упорається. Вони на цьому й грають.
Кирило розклав на столі документи.
— Ситуація така. Листування Марії й аудіо можуть підтвердити змову, але треба передати матеріали офіційно. Я підготую звернення. Цивільні справи можна переглядати, якщо з’являться нові обставини або ознаки злочину. Це довго. Не буде так, що завтра всіх покарають, а квартири повернуть. Але шанс є. Особливо якщо постраждалі об’єднаються.
— А Діма? — спитала Віра Іванівна.
Кирило подивився на неї прямо.
— Дмитро, судячи з матеріалів, не випадковий учасник. Він підписував договори, вів переговори, отримував гроші. Навіть якщо Сергій тиснув, це не знімає відповідальності. Вам треба бути готовою.
Вона кивнула. Усередині ніби хтось повільно рвав тканину.
Увечері Віра Іванівна зателефонувала синові сама. Він відповів майже одразу.
— Ну нарешті. Отямилася?
— Дімо, приїжджай завтра. Сам. Треба поговорити.
— Документи підпишеш?
— Приїжджай.
Він помовчав.
— Мамо, я знав, що ти мене не зрадиш.
Вона заплющила очі. На язиці було гірко.
— Приїжджай сам.
Він приїхав опівдні. Без пальта, у сірому светрі, ніби хотів виглядати домашнім, рідним. Приніс торт у коробці й букет хризантем.
— Твої улюблені, — сказав він, заходячи.
— Мої улюблені — айстри, — відповіла Віра Іванівна.
Він знітився на секунду, потім поставив квіти в мийку.
— Мамо, ну годі. Я справді був неправий. Накричав. Схопив тебе. Пробач. Просто ситуація складна. Бізнес — це не школа, там не можна жити за підручником.
— А за чим можна?
— За обставинами.
Вони сіли на кухні. Віра Іванівна заздалегідь увімкнула диктофон на телефоні й поклала його екраном донизу біля цукорниці. Серце калатало так голосно, що вона боялася: він почує.
— Я знаю про Ольгу Мельник, — сказала вона.
Дмитро перестав відкривати коробку з тортом.
— Про кого?
— Про її матір. Про Миколу Савчука і його сестру. Про Сергія. Про нотаріуса. Про фрази, які ти говорив телефоном.
Він повільно підвів очі. У них спершу було здивування, потім холод.
— Твій юрист накопав?
— Артем повторив.
Дмитро зблід.
— Що?
