Марія почервоніла.
— Він сказав, що це тимчасово. Що потім поверне. Що вашу квартиру ніхто не зачепить, просто потрібна «чиста» угода, щоб закрити діру. Я… я повірила.
— А Артем? Він теж частина угоди?
Марія здригнулася, ніби її вдарили.
— Ні.
— Він чув ваші розмови. Він боїться. Він повторює слова, яких дитина знати не повинна.
Марія закрила обличчя руками. Її плечі затрусилися.
— Я знаю.
Віра Іванівна мовчала. Їй хотілося пожаліти невістку і водночас виштовхати її за двері. Перед нею була не хижачка в шовковій сукні, а змучена жінка, але від цього біль не ставав меншим.
— Допоможіть, — сказала Віра Іванівна.
Марія підвела голову.
— Що?
— Хочете врятувати сина — допоможіть мені зупинити його батька.
— Ви хочете, щоб я дала свідчення проти чоловіка?
— Я хочу, щоб ви обрали, чого вчитиметься ваша дитина.
Марія довго дивилася на неї. Потім дістала з сумки телефон, розблокувала, але руки в неї тремтіли так, що вона двічі помилилася.
— У мене є листування, — сказала вона ледь чутно. — Не все. Я видаляла. Але частина лишилася в хмарі. І є аудіо. Діма записував Сергія, щоб підстрахуватися. Потім напився й надіслав мені, сказав: «Якщо зі мною щось станеться, збережи». Я тоді подумала, що він драматизує.
— Покажіть Кирилові.
— Сергій дізнається.
— Він і так дізнається.
Марія ковтнула.
— Діма мене зненавидить.
Віра Іванівна подивилася в коридор, де на гачку висіла маленька синя куртка Артема.
— Можливо. Але колись ваш син спитає, що ви зробили, коли зрозуміли правду.
Марія заплакала тихо, некрасиво, розмазуючи туш. Віра Іванівна підсунула їй серветки.
Через два дні Кирило попросив Віру Іванівну приїхати до нього в офіс.
Офіс був невеликий: дві кімнати на першому поверсі старої адміністративної будівлі, пахло кавою, паперами й вологим одягом. У приймальні сиділа жінка з короткою стрижкою й друкувала на комп’ютері. На стіні висів календар із кошенятами, зовсім не схожий на серйозну юридичну контору.
У кабінеті Кирила вже сиділи двоє: сивий чоловік у поношеній куртці й повна жінка років п’ятдесяти з червоними руками. Вони підвелися, коли ввійшла Віра Іванівна.
— Це Микола Савчук, — сказав Кирило. — А це Ольга Мельник. Вони погодилися поговорити.
Микола тримав у руках шапку, м’яв її пальцями.
— У мене сестра квартиру втратила, — сказав він, не сідаючи. — Вона після операції була, погано тямила. Борг за комуналку, кредит. Прийшли ці, сказали: «Ми допоможемо, переоформимо на час, борги закриємо». Вона підписала. Через місяць прийшли нові власники. Сестра тепер у мене на кухні живе. Суд програли.
Ольга дивилася в підлогу.
— А в мене мати. Їй вісімдесят два. Ваш Діма приходив особисто. Такий ввічливий, із квітами. Казав: «Ми ж як сім’я». Мама йому повірила. Він навіть Артемка з собою приводив, уявляєте? Дитина віршик розповідала. Мама потім сказала: «У хорошої людини такий хлопчик». Підписала позику під заставу. Грошей ми не бачили. У документах написано, що отримала готівкою. Підпис її. Нотаріус підтвердив.
Віра Іванівна стиснула край сумки.
— Артема приводив?
— Так. Хлопчик маленький, хороший. Ми йому цукерки давали. Я ще подумала: якщо з дитиною прийшов, значить, не обдурить.
Їй стало фізично зле. Кімната попливла. Кирило налив води.
— Дихайте.
— Він використовував власного сина, — прошепотіла вона.
Ольга підвела голову.
— Ви не знали?
